40. КРАЇНА ТИТАНІВ

Затумання. Рік 106 Доби Війни. 26 день третього місяця весни.

Спливло ще дві години шляху вогкими і похмурими туманами. Та найбільшою проблемою для лицарів на решті шляху були лише в’язке болото та погана видимість. Туман потроху рідшав. Ставало світліше.

- Пропоную пришвидшитись. Ще кільканадцять метрів, і ми опинимось в землях Затумання.

Лицарі прислухались до слів Іларії, і незабаром туман відступив. Погляди подорожніх розчинились у світі світла. Попереду простяглись рівні ряди чарівних садів та виноградників. Зараз вони потопали у морі зелені. Лиш де-не-де ще виднілися білі та рожеві квіти яблуневого цвіту пізніх сортів.

Після похмурого гнітючого впливу проклятого туману, лицарі відчували захоплення від відчуття життєвої енергії, її тепла і ніжності. Та найбільше вони були вражені розмірам рослин на цих землях. Дерева, кущі і навіть трава були тут учетверо вищими та більшими, аніж ті, що росли на решті Землі вітрів.

- Як таке можливо? – дивувались лицарі.

- Ох, - Іларія захоплено вдихнула, - я відчуваю тут надзвичайно насичену життєву силу. Земля Затумання зуміла зберегти в собі благословення першотворення.

- Чого? – Перепитав Ріно.

- Землі Вітару та Сірану від моменту появи Орекану, ніколи не зазнавали руйнувань. На них не проливалася кров убитих, не торкалося їх прокляття війни. Щит, виставлений смугою туманів став захистом від подій, що відбувалися в решті Землі вітрів. То ж, завдяки всьому цьому, природа Вітару і Сірану досі сповнена сили розквіту. Коли б у Орекхані було місце, де міг би жити мій народ, то це, беззаперечно було б Затумання.

- Не втрачай надії, - мовила Ельвіра, - можливо ти справді зустрінеш тут своїх одноплемінників.

Іларія вдячно кивнула. І вже збиралася відповісти, коли її погляд спрямувався на дерева попереду. Там, з-поміж рядів, відчувався рух. Звуки кроків лунали все ближче. За кілька хвилин очам лицарів показались два титани.

Їх зріст досягав чотирьох метрів. Кожен мав по чотири руки. Однією вони тримали довгі жезли, двома – великі прямокутні щити, і ще по одній руці залишались вільними. Один мав велетенські вуха, а інший – серед чола третє око.

Обидва титани мали руде забарвлення шкіри, немов виліплені з глини. Зліва на грудях красувалися дивні темно-сині символи. З одягу на титанах були лише білосніжна тканина, що огортала стегна і шкіряні сандалії. Титани ще не помітили гостей, а тому вели між собою жваву розмову.

- А що, Петре, бульбу вже підгорнув?

- Спробуй не підгорнути. Наче ти моєї Марисі не знаєш.

- Та як не знати. Знаю, звісно. Привіт їй передавай, як буде нагода, завітаю в гості на борщ.

- Я то передам, але ти замість того, щоб чужий борщ смакувати, сам би одружився, тай удома їв.

- Ще чого! Щоб ото й мені хто вказував коли і що робити? Е, ні. Не моє це.

- Ніхто мені не вказує. Я – в своєму домі господар. Але з цією службою, деколи забуваюсь, тож Марися й нагадує.

- Та авжеж! Тобі ото на твої вуха всього налепечуть, а ти й радий слухати.

- А сам? Якщо такий далекозорий, зі своїм третім оком, чого ж не кажеш, що у нас порушники на патрулюванні?

- Порушники? – Гриць зупинився, і глянув у бік, куди кивнув його напарник. – А це ще хто такі?

- Чого мене питаєш? Хіба я знаю, іди їх спитай.

- А чого я?

- Бо ти молодший.

Гриць, не знайшовши, що відповісти, попрямував до лицарів. Петро теж продовжив рух, але трохи повільніше.

- Агов! Хто такі будете?

- Вітаємо. – Наперед виїхав принц Ліаланісу. – Ми – лицарі Аріс-Атару. Прибули в землі Вітару з посланням Ради магів вашому володарю.

- Аріс? Рада магів… - Засумнівався молодший з титанів, - Петре, а ходи-но сюди!

- Чого репетуєш? Я хоч і старший, але ж не настільки, щоб з кількох кроків нічого не чути. – Титан із великими вухами підійшов ближче і порівнявся зі своїм напарником. – Вітаю на священній землі титанів. Давно в нас не було гостей з того боку Туманів, то ж не дивуйте моєму товаришу за невихованість.

- Звісно, ми розуміємо. – Відповів ельф. – Пробачте, що завдаємо клопоту, та, сподіваємось, ви допоможете нам у нашій місії?

Патрульні наче завагались, обдумуючи ситуацію.

- Це надзвичайно важливо, - продовжував наполягати Ельдор, - наша зустріч із володарем Вітару може вирішити долю усієї Землі вітрів.

- Долю Орекхану? Що ви маєте на увазі? – Запитав старший із титанів.

- Відколи з’явилися Тумани, нам нічого не відомо про решту континенту. – Додав молодший.

- П’ять тисяч років – справді довгий термін, аби втратити зв’язок з іншими расами. Та сьогодні ми змушені були прийти до вас по допомогу. – Далі мовив ельф, - в Землі вітрів уже понад століття триває війна.

- Війна? – Одночасно перепитали титани. Слово, що давно втратило силу, але ніколи не стиралося з пам’яті поколінь. Остання війна, в якій титани брали участь була ще в Добу Драконів, і велася вона усіма народами проти одного демона. Могутнього князя Спустошення, якого так і не вдалося знищити, а лише ув’язнити в пекельному кратері Діаскоса. Та історія про звитягу і мужність предків, передавалася із покоління в покоління, навіть у мирний час.