39. СМУГА ТУМАНІВ

Пустеля. Рік 106 Доби Війни. 26 день третього місяця весни.

З першими променями світанкового Девіору, лицарі готувалися в дорогу.

Ночівля поряд із Туманами виявилася непокійною. Жахіття не давали заснути та насолодитися відпочинком. Як тільки на піски опустилась ніч, від туманів потягло вогкістю та холодом. Котрі намагалися пролізти крізь шпарини у наметах, торкнутися тіл подорожніх. Скакуни теж почувалися стривожено. Час від часу вони лякалися, фиркали, били копитами, намагалися зірватися з припонів.

Піщинка деякий час побула поряд з Іларією, а тоді зарилася під дюну, клацнувши щось на прощання.

- Ти теж бережи себе. – Відповіла Наял.

Найважче ця ніч далася Каріні. Принцеса Міріно, навіть через щит Іларії відчувала чужорідну енергію. Вона чула завивання, схлипування та голосіння невпокоєних душ, що сновигали Туманами. Їхній біль, розпач, страх та ненависть намагалися пробити її захист і полонити. А в нетривалому забутті, що інколи охоплювало дівчину, вона бачила його. Охопленого полум’ям, сповненого болю, розвіяного попелом. Але з живим, щирим, люблячим серцем, що сяяло, ясніше зорі.

Пробудившись, Каріна витирала пекучі сльози і мовчки дивилась у холодну та порожню темряву. Це була одна з найдовших ночей, які їй доводилося переживати.

Лицарі прокинулися без настрою, з явним небажанням продовжувати шлях.

- Чому вони нас не попередили? – Запитав Ріно. – Не вірю, що шанахші не знали про небезпеку Туманів.

- А якби попередили? Що б це дало? Не поїхав би? – Ельдор глянув на невдоволеного дварфа.

- Звісно, що поїхав. Але сказати могли б.

- Що ж тепер? Наразі у нас важливіші питання. Як подолати смугу Туманів?

- Якщо погодитеся, то у мене є рішення. – Мовила Іларія.

- Ми радо вислухаємо. – Відповів ельф.

- Ця ніч, показала істинну природу Туманів. Вони не просто погодне явище, що з’явилося в результаті активності вулкану. Через туман просочилася сутність в’язня Діаскоса. Князь Спустошення своїм єством отруїв лаву. А коли вона змішалася з водами Ченлі і утворила туман, то з’явилася ціла область, сповнена його емоцій та сил. Усі, хто мали необережність увійти в Тумани, опинялися під впливом демона, ставали його заручниками, перетворювалися на здобич. Тепер вони лише тіні своїх минулих життів. Унепокоєні, непрощені, забуті. Тому й такі жорстокі. Вони ненавидять будь-який прояв життя.

- І як з ними боротися? – Запитав Рональд. – Вони ж не фізичні вороги, яких можна перемогти з допомогою зброї.

- Це правда. Не можна убити того, хто вже не живий. Але вони і не мертві, бо не змогли перейти через край. Їм не вистачило сил звільнитись із пазурів демона. Тому сьогодні ми маємо їм допомогти, і тоді, допоможемо собі. Вам доведеться згадати все, чого навчились за час подорожі в Затумання.

- То який план? – Запитав Ріно.

- Йти доведеться пішки, а тварин необхідно зв’язати однією мотузкою. Ельдоре, тобі доведеться всю увагу приділити скакунам. Завдяки силі Ордену Ліаланісу, маєш заспокоювати та направляти їх. Камаш, сяйво зорі Лайдонаусу вказуватиме нам шлях. Ріно, разом зі мною підтримуватимеш купол, щоб захиститись від енергії демона. Мін-Су, туман, в першу чергу, вода. Тож цього разу у тебе найбільше роботи. Але я не проситиму розсіювати чи проганяти його. Більше клопоту нам завдаватиме багнюка під ногами, що утворювалася століттями. Тому нам буде необхідна бодай вузенька, але надійна стежина. Каріно, завдяки твоєму вмінню, ти зможеш відчути наближення сильних сутностей. Ельвіра, Рональд, на вас – підтримка. Сподіваюся, всі згодні.

- Так. – Дружно відповіли лицарі.

- Тоді, рушаймо.

Більше не гаючи часу, лицарі швидко зібрали речі, зв’язали мотузкою коней і вервечкою попрямували в обійми Туманів.

Попереду летіла Іларія. Вона сформувала купол над лицарями та тваринами. Поряд із нею рухалися Камаш та Мін-Су. Ельфійка освітлювала шлях, а еразець намагався прогнати вологу з-під ніг, перетворюючи багнюку на вогкий ґрунт.

Ельдор ходив поміж скакунів, торкаючись кожного з них, навіюючи їм спокій.

Ріно спостерігав за куполом Наял. Він не поспішав накладати ще один, допоки Іларія справлялася сама.

- Й-я-аа… У-у-уу-у… Ой-ой… А-а-а.. – Довкола лицарів чулися зойки та завивання душ. Та жодна з них не поспішала атакувати. Вони спостерігали. Вичікували. Знали, що ніхто ще не втікав від них. Рано чи пізно, подорожні втратять сили і здадуться.

Рої жовтих вогників, яскраво-зелені спалахи, фіолетово-чорні серпанки у сірому тумані з’являлися нізвідки і раптово зникали.

Тріск.

Інколи під ногами щось хрускотіло. Лицарі розуміли, це не сухе гілля, так довго жодна деревина не змогла б проіснувати. Єдине, що б це могло бути – рештки заблудлих. Тож ступати доводилось вкрай обережно.

- Щось наближається. – Раптом вигукнула Каріна.

- З якого боку? – Запитала Іларія.

- Зліва, і праворуч, і… попереду. Їх троє. Сильні. Злі.

Дзень…дзень…дзень.