38. ПІЩИНКА

Пустеля. Рік 106 Доби Війни. 25 день третього місяця весни.

Сто шоста весна Доби Війни закінчувалась. Останні дні несли з собою в Землі вітрів прохолоду та свіжість від щедрих дощів. Усе довкола квітло, зав’язувалось у майбутні плоди, підіймалось із землі буйними травами. Орекханці, не зважаючи на війну, раділи тому, що життя продовжується.

Та це не стосувалося сходу Орекхану. Пустеля міцно трималася за могутність свого гарячого норову. Спека не спадала й на градус. Хмари вперто оминали ці землі, а вітри, якщо й з’являлися, то замість бажаної прохолоди, несли гаряче дихання пісків.

Лицарі, як і минулого дня, рухались на південь. Дюни, схожі одна на одну, як хвилі океану, намагалися заплутати, збити зі шляху та поглинути горе-мандрівників. Та у цього загону була не лише важлива місія, а й вправний поводир. Іларія – Донька Лотоса – чітко трималася визначеного маршруту, і жодне марево не мало змоги похитнути її умінь.

А тому вони вперто прямували до своєї цілі. Роблячи кілька нетривалих перепочинків, прямували в надії, врешті-решт побачити тумани. Уже минув полудень, але Пустеля не хотіла відпускати лицарів зі свої гарячих обіймів.

- Це що? – Запитав Ельдор.

Над однією з дюн підіймалася хмара пилу. Із неї то з’являлись, то зникали частини якого велетенського створіння.

- Здається, там бійка, – відповіла Камаш, – і вона на нашому шляху.

- Піщинка? – Невпевнено мовила Іларія. – Невже, це справді вона?

- Піщинка? – Переглянулись лицарі.

Та Іларія не відповіла. Вона чимдуж полетіла до хмари куряви. Лицарям нічого не залишилось, як помчати навздогін.

- Тибре, захищайся! Слідкуй за її рухами. Обережно! – Високий дужий мінотавр з круглим щитом в одній руці та гладіусом у іншій, ухилявся від швидких і небезпечних атак монстра та віддавав вказівки своєму підлеглому.

- Так, командире! – Відповідав інший, з міцно стиснутою сокирою в руках. Бойова зброя з двома лезами свистіла в повітрі у спробі розрубати ціль.

Монстром, з яким не пощастило зустрітись мінотаврам, і якого впізнала Іларія, виявилася шестиметрова сколопендра. Один із найбільший пустельних хижаків. Її тіло було міцним, гнучким та швидким. Десятки ніг, міцні щелепи та велика клешня на хвості перетворювали вкрите хітиновими пластинами тіло багатоніжки на гігантську м’ясорубку.

Піщинка, як назвала монстра Іларія, нависала над двома мінотаврами, готова до чергової атаки. По її морді, пластинах та ногах стікали криваві потоки та залишки плоті. Ноги швидко задріботіли, хвіст рвонув убік, піднімаючи в повітря чергову порцію піску. Завдяки цьому монстр отримував додаткову вигоду підчас атаки, адже частини її тіла з’являлись несподівано з піщаної хмари, і жертва не завжди мала змогу ухилитись чи відбити її.

Клешня з’явилася з піску несподівано, і швидко зімкнулась на тілі одного з мінотаврів. Сокира, яку він так міцно стискав, випала з його рук. Металеві обладунки затріщали і зігнулись. Якби не вони, Тибр уже був би мертвим.

- Піщинко, стій! – Іларія уже маневрувала поряд із сколопендрою. Вона без остраху підлетіла до монстра.

Істота повернула голову до Наял, і схилила її на бік. Чотири пари її круглих бурштинових очей дивилися на Доньку Лотоса. Тіло різко подалося вперед. Її морда майже впритул наблизилась до несподіваної гості. Щелепи швидко заворушились, видаючи звук, схожий на тріскотіння.

- Привіт, я теж рада тебе бачити. – Мовила дівчина і рукою торкнулася чола монстра. – А ти підросла. Сподіваюсь, у тебе все добре?

- Тріск-тріск-тріск.

У відповідь Піщинка знову затріскотіла гострими зубами.

- А ти не могла б відпустити цього бідолашного? – Запитала Іларія, вказавши на Тибра, що досі висів у клешні сколопендри.

- У-уу-у… - захитала головою Піщинка.

- Ну, будь ласка.

- Клац-клац. – цього разу невдоволено застукотіли два міцні жувала на щелепі істоти.

- Але тільки його, – продовжувала наполягати Наял, - тих, що ти з’їла раніше, відригувати не треба.

- У-х.

Хвіст монстра опустився і клешня розщепилася. Поранений, але живий мінотавр звалився у пісок.

- Дякую. Ти – молодчинка. – Похвалила Іларія Піщинку, ще раз погладивши її по голові. – Відпочинь.

Сколопендра слухняно опустила тіло на дюну і розтягнулась по ній, як удав, що зібрався перетравлювати здобич, яку щойно проковтнув.

- Не знаю, хто Ви, але я завдячую Вам своїм життям, і життям мого товариша. – Взяв на себе ініціативу мінотавр з чорною головою. Він устромив свій гладіус у пісок і опустився на одне коліно. – Я – Мітран – ватажок мінотаврів, господар Шанхіру.

- Іларія – Донька Лотоса. Підведися, Мітране, ватажок мінотаврів. Допоможи своєму товаришу.

- Так. – Мітран кивнув головою, а тоді побіг до Тибра, аби оглянути свого підлеглого. Мінотавр з бурою головою, лежав задихаючись від стиснутих обладунком грудей. – Не хвилюйся. Все закінчилося. Я зараз звільню тебе. Потерпи.

Мітран розстебнув кілька ремінців, і дужою рукою відкинув зім’ятий нагрудник.