36.ПЕРЕВТІЛЕННЯ

Зуґ’Атар. Рік 106 Доби Війни. 21 день третього місяця весни.

Наступні дві ночі та день для Ер-Дівона виявилась марними. Він був могутнім та страхітливим, жорстоким і мудрим. Але цього було недостатньо, аби розгадати власну загадку.

Хто він?

Це запитання і досі залишалось без відповіді.

Про що б йому не говорила Сейн-Дінан, та місце, де він народився не могло задовольнити його потреб. Так, Ер-Дівон чітко розумів тепер, що він не шанахші, як вважав усе своє життя. Проте, це не пояснювало, ким він був насправді.

Можливо він надто поспішав, і на отримання відповіді потрібен був ще час? Ер-Дівон сумнівався, і це йому не подобалося. Йому були відомі сотні заклять та ритуалів, проте віщунство не належало до його магічного арсеналу. Цей дар давався лише деяким із раси шанахші. Він не міг ні поглянути у майбутнє, ні розгадати минулого.

Щоб відволіктись від сумнівів та надумувань, Ер-Дівон вирішив дізнатись, що сталося в Пустелі.

- Кіроф. Гатамо. Нхур. – Промовив Чорний володар над водним плесом річки. Немов у чарівному дзеркалі, в нім з’явилось обличчя шанахші.

- Мій Володарю! – Нхур, покірливо схилила голову. – Вітаю Вас.

- Доповідай. – Одразу перейшов до справи Ер-Дівон.

- Так, Володарю, - голос шанахші затремтів, і цього було достатньо, аби власник металевої маски насупив брови, - відьми програли бій лицарям.

- Як таке можливо? – Не розумів Ер-Дівон. – Скількох відьом ти відправила?

- Вісімнадцять. Крім того, частина з них була фуріями.

- Тоді як вони могли не впоратись?!

- Лицарям допомогли… - Нхур на мить завагалась, а тоді мовила, - хтось дуже могутній.

- Чому ти так вирішила?

- Бо хтось втрутився в наше закляття піщаної пастки, зруйнував його і обірвав зв’язок із лицарями через палантир. І зробили це миттєво.

- Шанахші. – Прошипів Ер-Дівон. – Більше нікому. Немає нікого настільки могутнього, щоб здійснити подібне… хіба що… - здогадка блискавицею майнула в голові чоловіка, - не може бути, невже Сейн-Дінан?

- Володарю? – Перепитала шанахші, побачивши застиглий погляд її пана.

- Не важливо. – Відмахнувся від тривожних думок Ер-Дівон, - Відправ патрулі по всій території. Лицарі не могли так швидко покинути Пустелю. Їх шлях лежить до смуги Туманів. Тож ти маєш їх наздогнати.

- Так, Володарю.

Ер-Дівон не став продовжувати розмову. Він змахнув рукою, і створене чарами дзеркало зникло під потоком ріки.

- Провидице, - заговорив чоловік до неіснуючого співрозмовника, - як ти могла так вчинити?

Нетерпіння, яке він відчував досі, перетворилося на розчарування, а потім – у лють. Уже не вперше з моменту його повернення в це місце, Ер-Дівон переживав подібні емоції. Кожного разу вони не лише вибивали його з душевної рівноваги, але й викликали незрозумілі для нього фізіологічні зміни.

Ось і зараз пальці рук та ніг почали видовжуватись та випускати гострі чорні пазурі. Шкіра ставала сухою, грубішала, і, врешті-решт, покривалася лускою сірого кольору.

Вхопившись за цей момент, Ер-Дівон не намагався приборкати своїх емоцій, як робив це попередні рази, а навпаки – віддався їм на повну. Полум’я люті охопило його серце і перетворилось у нестримну жагу вбивства, що розтеклась по кожній клітині, судині та органу. Лавина емоцій спричинила подальшу трансформацію усього його тіла.

Зрозумівши, що фізіологічні зміни не припиняються, Ер-Дівон дуже швидко почав позбуватися свого убрання. Першою злетіла металева маска, і як тільки це сталось, голова шанахші стала набувати нової форми. Далі гострими пазурами він зривав з себе магічний плащ, сорочку та штани. Його шкіряне взуття розлетілось на шматки, адже пальці змінились першими. Та Ер-Дівон на те не звертав жодної уваги. Біль у тілі був нестерпним. Видовження, скручування та перебудова кісток і м’язів створювали відчуття, немов його тіло занурилось у полум’я. Кожна клітина, орган та м’яз горіли у власній смерті та відродженні.

Обличчя чоловіка видовжилось. Нижня щелепа стала ширшою і набула широких пластин, з кожної з них виступали по два гострі шипи. Посеред лоба з’явився довгий зігнутий ріг. Червоні очі змінилися жовтими з вертикальними чорними зіницями.

На ліктях з’явилися гострі нарости. Груди та живіт вкрили тверді хітинові пластини, а спину -  сіра луска з гребінцями вздовж хребта.

Та найбільших змін набула нижня частина тіла. Його ноги зрослися і перетворилися на масивне триметрове зміїне тіло з гострим шипом на кінці хвоста.

Ер-Дівон не розумів, кільки минуло часу. Його свідомість була наче в тумані, аби захистити саму себе. Та біль, який, здавалося вже ніколи не відступить, врешті-решт стих.

Спочатку він оглянув свої руки, торс та хвіст, а тоді швидко схилився над річкою. З водяного дзеркала на нього дивилось відображення сірого змієлюда. Зараз Ер-Дівон був більше схожим на черва із вулкану, ніж на шанахші. Зміїними зіницями він розглядав деталі свого нового тіла. Чорні пазурі торкнулися нижньої щелепи, зачепившись за гострі шипи.