35.ТРЕНУВАННЯ У ДОМІ ЛОТОСА

Територія Гатамо. Оазис Тічесархам. Рік 106 Доби Війни. 20 день третього місяця весни.

- В Добу Розквіту, коли життя в Землі вітрів тільки зароджувалось, з’являлися перші древні раси ельфів, дварфів, шанахші, титанів та громовержців, коли усе навколо зважувалось на терезах сердець Золотих драконів, існували істоти, що за красою та могутністю були рівні емісарам богів. Там, де були вони, життя відроджувалося, ставало чарівнішим та чистішим. Зникали злі думки та підступні задуми. І хоч їх зріст не перевищував метра, вони були здатні пересувати гори, зупиняти водяні потоки, втихомирювати шторми та землетруси. Їх сила ґрунтувалася на владі над стихіями. – Старий в пошарпанім вбранні споглядав гру полум’я і розповідав історію минулого.

Довкола вечірнього багаття сиділи десятеро осіб. Після учорашньої битви, вони мали трохи часу на перепочинок, але її наслідки так швидко не минали. Ельдор та Рональд не прокидалися усю ніч та ранок, і лише коли наближався полудень, лицарі отямились.

По обіді двоє шанахші, халфлінг, дварф, двоє ельфів і четверо людей зібрали речі, згорнули намети та попрямували через піски до обіцяної прохолоди одного з небагатьох оазисів Пустелі. Шлях до нього зайняв трохи більше п’яти годин, і коли Девіор посилав останні свої промені на випалену землю, подорожні побачили обриси дерев, котрі як мох вкриває старий пень, обліпили невелику гору.

- Нарешті, - задоволено вигукнув Ріно, - якщо я не загину у бою, то точно вкоротить мені віку їзда верхи.

- Ну, чого ти супишся? – Почав кепкувати з товариша Ельдор, - все ж зручніше, ніж пішки.

Дварф нічого не відповів, лише насуплено засопів. Інші ж не звертали уваги на цих двох, бо вона вже була прикута до оазису.

Проте, лише через дві години приготувань, подорожні, врешті-решт, змогли насолодитися перепочинком біля вогнища.

- Хто ж вони? – Запитала Ельвіра.

- Їх називали Дітьми Лотоса. В ті часи в Орекхані ріс великих Золотий Лотос, відомий як Сейлір-Сархам. Він міг рости десятки років, та розквітав лише один раз. Коли його пелюстки розкривались, всередині знаходилось маленьке створіння, що за лічені дні ставало дорослим та могутнім.

- Де ж сьогодні Діти Лотоса? Чому ми про них нічого не чули? – Запитала Каріна.

- Вони хоч і були могутніми, та не могли існувати самостійно. Кожен з Дітей Лотоса мав обрати собі господаря і все життя залишатись для нього вірним слугою. Але була одна проблема. Діти Лотоса або, як їх називали інші раси просто наяли[1], могли існувати лише там, де були любов та доброта. Коли серце їх господаря сповнювали злість, гнів, пиха, жадоба та заздрість, Діти Лотоса помирали. Вони, наче зірвана квітка, що в’янула на сонці, висихали, перетворюючись на пил.

Наша природа не досконала. З кожним наступним поколінням ми не ставали кращими. І тому з часом наяли просто зникли. Вони не змогли вижити в тому світі, що їх оточував. Коли Доба Розквіту[2] спочатку змінилась на Добу Спогадів[3], а потім – Добою Зради[4], від Дітей Лотоса залишились одиниці.

- Невже жоден з них не вижив? – Запитала ельфійка.

- Цього мені не відомо. Можливо, десь у лісах ельфів чи в землях Затумання й залишились один-два наяли, та я про таке не чув. Інформація про них узагалі не з’являлася ще з Доби Магів. Проте, існує один переказ. Неподалік є річка, з якої черпає життєдайну силу цей оазис. Свій початок вона бере зі скелі. Так от, ще за моєї молодості, я чув, що під цією скелею, там, де починається річка, знаходиться підземне озеро. А в тім озері росте Золотий Лотос.

- Якщо це правда, чому ж ніхто не знайшов його? – Здивувався Рональд.

- Бо не ми обираємо Дітей Лотоса, а вони – нас. Ніхто так і не відшукав входу до цього озера. Тому ця історія і називається переказом.

- А ви? – Запитав Ельдор, - Койоте, Ви ж стільки років живете тут, чому не відшукали водойми?

- Я? – Здивувався шанахші, - я тут для того, щоб підтримувати ритм життя Пустелі. Мені ніколи вірити або піддавати сумніву перекази. Як і решта шанахші, я просто живу з ними, приймаючи цей магічний світ таким, яким він є.

- Тоді навіщо Ви нам це розповіли? – Здивувалася Камаш.

- Ох, ви й не уявляєте, як то жити самітником. Ви мої перші гості за довгі місяці. Скучив за спілкуванням та розмовами. За день-два ви продовжите свій шлях, кому тоді я це розповідатиму? Щоб не сталося з вами в дорозі, тримайтеся один одного, не залишайте та не відштовхуйте нікого. Адже, доки ви разом – ви сильні.

- А коли хтось залишає нас?

Шанахші поглянув на сумне, задумливе обличчя Каріни.

- Навіть коли хтось іде, він назавжди залишається в наших серцях і нашій пам’яті. Втрачати завжди важко. Та життя неможливе без втрат. Це прозвучить дивно, проте смерть необхідна для того, аби продовжувалось життя. От тільки життя перестає бути собою, коли зникає любов. Саме це нам показує історія Дітей Лотоса. Вони намагалися нас цьому навчити, та ми їх не зрозуміли. Ліпше любити та померти, аніж жити і ненавидіти.

Старий підвівся.

- Прошу мені вибачити, але час уже пізній, а завтрашній день принесе багато клопотів, тому, з вашого дозволу, я вас залишу. На добраніч.