33.ФУРІЇ

Територія Гатамо. Рік 106 Доби Війни. 19 день третього місяця весни.

- Сестри, - мовила одна із відьом, - час показати, хто ми. Фірато[1]-мати, дай нам сил!

- Та що сьогодні за свято таке? – Вихопилось із вуст Сейн-Дінан. – Їх тільки нам і бракувало!

Відьми відкинули свої маски. Їх обличчя не були схожими на зміїні, як у перших. Звичайні жіночі обличчя. Як тільки маски були скинуті, їх сукні почали тліти – це зникало ще одне маскування. Коли сукні зникли, залишились шкіряні корсети та спідниці, підперезані широкими пасками, до яких кріпилися короткі мечі. Замість чаклунських паличок тепер відьми тримали довгі батоги.

Усі вони були одного племені. Жінки мали чорне хвилясте волосся, карі очі та засмаглі тіла, вкриті татуюваннями. Це були не прості символи та візерунки, а особливий вид чаклунства – чари татуювань. Кожне з таких наділяло своїх господинь витримкою, спритністю, хоробрістю, надавало сил, захищало від найпростіших «психічних» заклять, на зразок «залякування» чи «запаморочення».

Перед лицарями стояли вісім фіратійських войовниць, які окрім зброї обрали ще й чаклунство. Вони були, наче лицарі з бойовим досвідом і силою, отриманими в Аріс-Атарі. От тільки ці відьми відточували свою магію разом із бойовим мистецтвом з дитячих років. Можливо, саме ця прихована в них сила і не дозволяла дракону легковажити такою здобиччю.

- Життя було прекрасним, та коротким. – Елдон, що здалеку спостерігав за битвою, добре пам’ятав історії про легендарних фіратійок, і тепер щиро переживав за своїх товаришів і свою долю.

- Фурії! – Вигукнув Койот, - Їх я точно не очікував побачити.

Дракон повільно обходив жінок, даючи час лицарям піднятись нагору. Коли Ельдор, Мін-Су та Рональд опинились на вершині дюни, вони злізли з коней, розуміючи, що пісок не найкраща основа для маневрів цими тваринами.

Не чекаючи на суперників, фурії атакували дракона, котрий в цю мить затуляв собою лицарів. В повітрі засвистіли батоги. Один за одним, вони наче змії, атакували звіра.

На міцних червоних пластинах дракона не залишалось жодних слідів, проте кожен удар змушував грізну істоту видавати стогін. Він відчував, що з кожною атакою його енергію наче нарізають шматками. Дракон зрозумів, що зволікання уб’є його, а тому роззявивши пащу, стрибнув на одну із суперниць. Коли гострі зуби зімкнулись на фурії, розділивши її надвоє, а передні лапи з силою ударились об пісок, сталось непередбачуване.

Вага дракона та його швидкі рухи спричинили зсув. Дюна, що так гордо височіла посеред пустелі з шумом почала осідати, потягнувши за собою всіх, хто був на ній. Навіть дракон не встиг скористатись крильми, потік піску потяг і його. Коли зсув припинився, усе було перемішане. Фурії, лицарі, коні та дракон – усі вони були однією великою… купою.

- Жах, що коїться! – Споглядав чудернацьку картину халфлінг, - навіть, якщо комусь розповім – не повірять!

Лицарі були здивовані своєму щастю виявитись не роздавленими тушою дракона.

Фурії першими схопились на ноги, бо стояли най далі від краю дюни до її зсуву, а тому тепер виявились найближчими до поверхні.

Доки дракон вовтузився, повертаючи своє велике тіло в положення «стоячи», їх батоги знову засвистіли. Сила фурій ховалася у синергії їхньої зброї та чорної магії. Кожен батіг не завдавав шкоди тілу, він руйнував душу жертви, витягував її життя, проникав у думки і знищував їх.

Дракона почало охоплювати безумство. Він несамовито замотав головою, намагаючись оговтатись. Його думки втрачали ясність, а тіло – концентрацію. Гострі кігті заблищали у світлі весняного сонця, неначе мечі. Вони розрізали повітря, намагаючись упіймати жертву, та фурії були спритними. Завдяки татуюванням на ногах, що тепер яскраво світились, їх швидкість та витривалість примножились. Жінки наче пританцьовували, атакуючи дракона та уникаючи його нападів.

Широкі крила то розгортались, то згортались, дозволяючи рептилії утримувати баланс на хиткій і нестабільній поверхні пустелі. Його вкритий гострими шипами хвіст перетворився на зброю масового ураження. Він, неначе гігантська булава свистів над головами фурій, і таки спромігся знайти свою жертву. Одна із жінок не вбереглася від атаки дракона, і була нанизана на шипи та вбита ними у пісок.

Коли ж помахом хвоста її тіло замоталось у повітрі, фурії знавісніли. Вони, зціпивши зуби, активували нові татуювання. Символи, що були сховані під корсетами яскраво спалахнули.

- Жертва – промовили жінки. Їх обличчя на мить вкрились зморшками, після чого батоги спалахнули темним полум’ям.

- Вони пожертвували частиною своєї життєвої сили, аби остаточно покінчити з драконом – констатував Койот.

- Таке закляття, при неумілому застосуванні може вбити того, хто його активував. – Додала провидиця.

- Емоції, – відповів старий, - навіть боги слабкі перед їх проявом.

Батоги люто засвистіли, прорізали розігріте пустельне повітря і знайшли свою жертву. В місцях атаки яскраві червоні луски на тілі дракона вкрилися чорними тріщинами. Ті швидко розрослись по всьому тілу, ставши схожими на чорне павутиння. Рептилія змахнула крильми, та не змогла злетіти – не вистачило сил. Дракон приречено гепнувся на пісок, придавивши своїм тілом одну із фурій.