32.ВІДЬМИ

Територія Гатамо. Рік 106 Доби Війни. 19 день третього місяця весни.

- Нічого не виходить! – Через півтори години марного перелистування пожовклих сторінок, Елдон спересердя жбурнув ґримуар і той ледь не вилетів із намету, ображено впавши додолу. – Теж мені Книга заклинань! Усіляка дурня є, а те, що дійсно потрібно - немає! А може, - поглянув він на Ельдора, - спробувати те закляття, що використав Гриф під час битви?

- В жодному разі! – Застеріг ельф, - заклинання з одного слова – це найвища форма магічної майстерності. Насправді, таке слово – це лише ключ, що активує ціле заклинання або кілька заклинань. Якщо ти спробуєш його використати раніше, ніж будеш готовий, воно, у найкращому варіанті, просто не спрацює, а в найгіршому, витягне усю твою магічну силу і уб’є тебе.

- Тоді не буду! – З острахом відповів халфлінг. – Але, що ж нам робити?

- Якщо ми не можемо звільнитися з цієї пастки, – Мовив Ельдор, - нам залишається лише одне – готуватись до бою.

- Так і зробимо! – Підхопив дварфський принц Ріно, - Кого ми тільки не били! І відьмам мармизи натовчемо!

- Було б непогано. – Погодився Рональд.

- Ви це чуєте? – Запитала Камаш.

- Що саме? – Запитанням на запитання відповіла Ельвіра.

- Тишу…

Після слів ельфійської принцеси, усі звернули увагу на те, що поза наметом справді стало тихо. Не було вітру, а, отже, не було і піщаної бурі. Пастка зникла.

- Цікаво, що сталося? – Елдон схопився з місця, і першим вискочив із схованки. Слідом за ним із намету вибрались лицарі. Довкола лежав свіжий пісок, принесений нещодавньою бурею. Але це було єдиним доказом того, що вона взагалі існувала.

- Нічого не розумію. – Не вгавав халфлінг. – Якщо це була пастка, то де ті, хто її створив? Або ті, хто нас звільнив?

- Поглянь уважно он-туди. – Вказав рукою Ельдор.

У ясному небі летів білий птах із довгою шиєю. Це був лебідь. Він прямував до лицарів, і наближаючись до них, почав знижуватись. А тим часом, свіжими піщаними барханами біг рудошерстий койот. І він, як і лебідь, прямував до подорожніх. Це не могло бути простим співпадінням. Цьому було пояснення.

- Шанахші. – Мовила принцеса Лайдонаусу.

- Саме так, - погодився ельф.

- Вітаю вас, лицарі Арісу! – Пролунав жіночий голос.

Лебідка майже торкнувшись піску вмить перетворилась на прекрасну сірооку жінку з білим довгим волоссям, переплетеним золотими стрічками, зодягнену у срібну мантію. А поряд із нею постав худорлявий старий у вицвілому пошарпаному вбранні. Його старечі мудрі очі розглядали лицарів карими зіницями. У нього була сива борода і таке ж посивіле скуйовджене волосся. Обличчя, обвітрене піщаними вітрами та роками життя вкривали глибокі зморшки.

Стоячи поряд, вони виглядали як царівна та жебрак, проте лицарі чудово розуміли, що перед ними два могутні маги, і зовнішній вигляд ніяким чином не визначає рівень їх сили.

- Якого лося?! – Вигукнула Хоррін, коли обидва закляття були розірвані. Зникла не лише піщана пастка, але й палантир згас і більше не показував лицарів.

- Хтось втрутився у наші справи. – Мовила Нхур, - Хтось могутній.

- Шанахші? – Прошипіла Джазз.

- Ні, гноми-колядники. – Проквакала Лінея. – Ти зовсім дурна, чи що? Хіба є ще хтось, хто міг би нам завадити?

- Годі вам! – Втрутилась Нхур, одразу припинивши чвари, що уже зароджувались. – Ми маємо щось вдіяти, інакше Ер-Дівон залишить нас без голів.

- Не варто турбуватись, - відповіла Хоррін, - наші сестри уже майже на місці. За кілька хвилин вісімнадцять відьом наздоженуть лицарів.

- А як же шанахші? – Не вгавала Нхур.

- Думаєш, маги впораються проти сили наших сестер? – Перепитала схожа на стерв’ятника стара.

- Сподіваюсь, що ні. – Видихнула жінка у пурпуровій мантії. – Чекатимемо від них звістки.

- Мене звуть Койот, я – наглядач Пісків. – Голос старця був на диво молодим та мелодійним.

- А я, Сейн-Дінан, Провидиця. – Додала жінка.

- Раді бачити вас, шановні шанахші, - мовив Ельдор, - ми дякуємо вам за те, що звільнили нас із цієї пастки.

- Рано дякуєте. – Відповіла жінка, - ви вільні, але небезпека не минула. Незабаром сюди прибудуть відьми, і нам доведеться битись проти них.

- А покинути це місце ми не можемо? – Перепитала Ельвіра.

- Не втигнемо, вони нас наздоженуть. Тому, аби не витрачати намарно сили для втечі, пропоную підготуватись. Зберіть речі, розімніть м’язи та очистіть розум. Це допоможе нам перемогти ворогів.

- Так і зробимо. – Погодився Ельдор. – Гаразд, друзі, до роботи!

- Хлопче, - Сейн-Дінан звернулась до Елдона, - підійди-но, поговоримо.

- Так, пані, - зніяковіло відповів халфлінг, - уже біжу.

Шанахші пильно глянула на парубка, і той зашарівся. Ще ніхто так відкрито не розглядав його. Тим паче, настільки вродливий. Та жінка не подала виду, що помітила його сором’язливість.