29.ПЕКЕЛЬНІ ОБІЙМИ ЛАВИ

«Гарпії - дивні істоти, що живуть у горі Діаскос. Дивні вони не стільки через свій зовнішній вигляд, чого тільки не зустрінеш у Землі вітрів, а тим, як змінилися під впливом зовнішнього середовища.

Їхні далекі прабатьки або, якщо бути точними - праматері (гарпії завжди тільки жіночої статі - ще одна їхня загадка), мали вигляд величезних птахів із жіночими обличчям і грудьми. Жили вони завжди зграями, високо в горі Діаскос (тоді ще неактивного вулкана).

Але відтоді, як Діаскос прокинувся, багато що змінилося. Життєвий устрій, побут і навіть зовнішній вигляд гарпій зазнали змін. І з кожним новим поколінням ці зміни були все глибшими.

Нинішні гарпії - це слуги зачиненого всередині вулкана демона. Від предків залишилися лише загальні риси; звичайне оперення змінилося на загартовану сталь, а людське, колись м'яке тіло, стало грубим і розпеченим під дією полум'я жерла.»

(Агатова книга Каменів)

Землі Діаскоса. Рік 106 Доби Війни, 18 день третього місяця весни.

День наближався до своєї середини, тоді як вісім лицарів і юний халфлінг, проскакавши кам’яним мостом, що з’єднував два береги Східного Ченлі, опинилися в спустошеній землі Діаскоса.

Стародавній вулкан приховував у собі велике зло, і від цього був дуже неспокійним. Часто він прокидався і вивергав у небо сотні тон розплавленої лави та попелу. Протягом чотирьох тисяч років Діаскос отруював усе довкола, перетворюючи на мертві землі.

Іноді він міг на кілька років або навіть десятиліть заснути, щоб дати можливість зародитися новому життю у вигляді різноманітних рослин і дрібних тварин, але потім знову прокидався, щоб, в одну мить, усе знову поховати в потоках лави.

- Якщо зараз звернути на північ, ми до вечора опинимося за межами Лави. - Сказав Ельдор.

- Вірно, - погодився Рональд, - але, тоді ми досягнемо пісків Стонвулафа, а ще, ми будемо змушені пробиратися крізь Гатамо - фортецю відьом.

- Тільки мені це видається самогубством? - Запитав сивобородий Ріно.

- Є й інший шлях - на схід, - запропонував ельф, - але тоді ми будемо дуже близько до Діаскоса, і нам все одно доведеться обходити фортецю Гатамо, тільки не з північного, а з південного боку.

- Другий варіант - коротший. Обравши цей шлях, ми опинимося ближче до Туманів[1], істотно скоротивши відстань. - Сказала Камаш.

- Тоді, вирішено - йдемо на схід. - Підсумувала Ельвіра.

Повільно лицарі просувалися кам’янистим неоднорідним ґрунтом, створеним потоками лави, тонами осілого попелу і гірської породи, викинутої з кратера під час вивержень. З півдня їх супроводжувала грізна самотня сіро-коричнева вершина Діаскоса.

Елдон їхав в одному сідлі разом з Ельдором. Він сидів, розвернутий спиною до ельфа й уважно перегортав ґриморію. Халфлінг не втрачав жодної можливості, щоб попрактикуватися в магії. Заклинання вимагали великої кількості енергії, але хлопець наполегливо працював над їх вивченням.

- Подивимося... - Елдон обережно перегорнув чергову сторінку ґримуара. – «Бачення прихованого», що б це могло означати? - Юнак акуратно провів пальцями по накресленим символам.

Таємниці є довкола:

Ворог, друг – не відрізнити!

Все, приховане від зору,

Стане явним цієї миті.

У цей момент зір халфлінга став чіткішим у десятки разів. В одну мить йому здалося, немов світ навколо стиснувся, і перед його поглядом, як на долоні, відкрився простір у кілька кілометрів довкола. Це сталося настільки швидко, що юнак втратив рівновагу і звалився з коня.

- Тпру!!! - Ельдор натягнув віжки, і кінь зупинився - З тобою все гаразд?

- Так, пане. – Відповів Елдон, обтрушуючи з себе пил. - Не розрахував ефекту заклинання, вибачте.

Ельф усміхнувся, і подав руку халфлінгу.

- Зачекайте... - юнак забарився, - я щось бачив, я не впевнений... усе сталося занадто швидко, але там, на півдні, щось є.

- Чудеса спостережливості! - Розсміявся Ріно. - Невже ти побачив вулкан?

- Це було щось інше. - Цілком серйозно відповів Елдон. - Щось рухається просто до нас. Пані Каріно, ви не могли б мені допомогти?

- Я спробую. - Відповіла принцеса Міріно. Вона заплющила очі й подумки спробувала вловити потік енергії. - Так, Елдон має рацію. До нас наближається загін гарпій...

У всіх в очах застигло мовчазне запитання, яке так ніхто й не встиг озвучити.

- Так, вони рухаються в наш бік, і - ні, ми не встигнемо піти, щоб уникнути сутички.

- Тоді, будемо битися! - Вигукнув Ельдор.

Незабаром лицарі побачили хмару пилу, що швидко наближалася. Їхнім очам постало дивовижне і, водночас, моторошне видовище.

Крізь клуби пилу миготіли силуети гарпій; їхні важкі металеві крила не дозволяли довго перебувати в повітрі, тож їм постійно доводилося відштовхуватися від землі ногами. Здалеку це нагадувало стрибки коників, тільки з іншими пропорціями. Ще більш екзотичного вигляду цьому видовищу надавала наявність у загоні гігантських червів – триметрових істот, породжень розпеченої лави і темних сил, скутих у Діаскосі, що зовні схожі на гібрид рогатого демона та черв’яка.