24.НЕСПОДІВАНІ СУПУТНИКИ

«Один день лицарі провели в фортеці Атумау, вони допомогли шанахші в наведені ладу. В першу чергу були опитані усі воїни, знайдені прибічники Гімеера і ті, хто змушений був виконувати злочинні накази. Перших очікувало покарання, яке розпочалось з ув’язнення в фортеці, другі – продовжили виконувати воєнний статут, залишаючись захисниками земель Атумау.

Із підземелля фортеці були звільнені усі в’язні колишнього командира, в тому числі і шанахші Зорін. Разом із деякими воїнами вони повернулися в свої поселення.

У фортеці було призначено нового командира. І його першочерговим завданням стало відновлення провінції, звісно з допомогою шанахші, які прибули з Аріс-Атару.

Вранці наступного дня лицарі розпрощались із пані Арою та паном Барсом, попрямувавши на північний схід. Там, неподалік від Атбіру – крайньої із військових фортець Аріс-Атару, знаходився кам’яний міст, що з’єднував провінцію Атбір із землями Лікросу.

На світанку 16 дня третього місяця весни лицарі перетнули води Центрального Ченлі, опинившись не території префектури[1] Лікдіс»

(«Літописи Вогню»)

«Халфлінги – дивовижний народ. В Землі вітрів немає іншого народу, схожого з ними. Запитаєте, чому? Ті, хто хоча б раз у житті зустрічались із представниками цієї раси, зможуть відповісти на це запитання. От тільки відповіді у всіх будуть різні.

Хтось скаже, що халфлінги – вмілі ремісники, хтось, що вони відважні, не зважаючи на їх малий зріст[2]. Вони також безстрашні авантюристи, кочівники та колекціонери. Можна перераховувати ще багато чого, щоб охарактеризувати цей дивний народ. Та, мабуть, їх найяскравішою рисою можна назвати «любов», любов до життя в усіх його проявах, до життя, сповненого пригод, цікавих яскравих подій і комфорту.

Та в усього є ціна. І халфлінги за любов до яскравого життя сплачують непомірну ціну – відсутність Батьківщини. Вони, як і шанахші, живуть усюди і, одночасно, немає землі, яку б халфлінги назвали своєю Батьківщиною.»

 («Агатова[3] Книга Каменів»)

Землі Лікросу, префектура Лікдіс. Рік 106 Доби Війни, 16 день третього місяця весни.

Запилений тракт[4] серпантином вився між пагорбами та рівнинами Лікросу. Ним повільно рухалися три візки. Покриті товстою цупкою тканиною фургони перевалювались з боку на бік, накочувались на каміння та купини, провалювались в ями та вибоїни, створені потоками води після рясних весняних дощів та злив.

Попереду їхав найбільший фургон, обтягнутий світло-коричневою тканиною та запряжений двома тяговими поні. Услід йому рухався фургон менших розмірів жовтого кольору, котрий тягли два бурих мула. А позаду, не квапно хитався з боку в бік невеликий темно-сірий фургончик, з парою таких же сірих віслюків.

Літній червонощокий халфлінг з маленькою, акуратно підстриженою борідкою уважно вдивлявся в ранкове небо, потягуючи люлькове зілля[5]. Дорога, якою він їхав, була йому знайомою. Багато років тому, коли він був ще зовсім юним, разом із братом Беном відправилися на пошуки пригод та кращого життя. Коли за кілька місяців по тому їх авантюра виявилась під загрозою провалу, Бен зустрів життєрадісну рудоволосу Люсю, і одружився з нею. А він, Роско, змушений був продовжувати пошуки свого щастя самотужки.

І ось, через шістдесят сім років, він – голова сімейства Довгоштаних, разом зі своєю коханою Мерлою, сином Джоном з невісткою Норою, дочкою Руді з зятем Пітером, і наймолодшими близнюками Елдоном та Лайлом їхали на гостини до брата в село К’юверет[6].

Роско, тримаючи однією рукою віжки, другою обіймав за плечі свою дружину, і тихо наспівуючи собі під ніс якийсь потішний наспів, покурював улюблений тютюн і випускав у небо сіруваті клубки диму.

- Що може бути кращим? – Думав старий халфлінг, - дружина, діти, сонце і подорож…

По інший бік фургону звісивши ноги, сиділи Елдон та Лайл – невгамовні шибеники та пустуни. Раніше, коли Довгоштани проживали в Даррелхолі[7], коли раптом щось траплялось, всі знали – тут не обійшлось без близнюків.

- То що, Лайле, спробуємо, чи боїшся? – Елдон хитро примружився.

- Я? Коли це я боявся? Та я взагалі нічого не боюсь!

- Ти це батькові скажи, коли він паска знімає.

- Чия б корова ревіла! А сам чого, наче в рот води набрав, га?

- Ну добре. Ти від питання не ухиляйся. – Елдон поглянув на згорток, що висунувся з його мішка.

- Сховай – Прошепотів Лайл, - батько як побачить, голови нам повідкручує.

- Ну? – Наполягав брат.

- Добре, спробуємо. Але не зараз.

- Тоді у вечері, коли всі поснуть.

- Угу.

- Що ви там знову замислили? – З переду фургону почувся строгий жіночий голос.

- Нічого, мамо! – Дружно відповіли близнюки. – Ми краєвидом насолоджуємось.

- Глядіть мені!

- Агов! – Із останнього візка почувся вигук Пітера, - Нас хтось наздоганяє!