20.СПУСТОШЕНИЙ ТАРМІНДІЛ

Землі провінції Атумау. Рік 106 Доби Війни, 14 день третього місяця весни.

Лицарі та розбійники повільно пробирались крізь Великий ліс. Саймон йшов поряд з конем Ельдора та розповідав про життя села.

- Командир фортеці Атумау, лорд Гімеер схиблений на війні та кровопролитті. В молодості неодноразово брав участь на передовій. За особливі заслуги та завзяття отримав титул, підвищення, а після отриманого поранення, був призначеним командиром однієї з безпечних провінцій Арісу. Але жага до вбивств і жорстокості, яку інші прийняли за мужність та героїзм, нікуди не зникла. Гімеер розпочав власну війну всередині країни.

Проголосивши себе єдиним володарем Атумау та підпорядкованих йому майже тридцяти сіл, він обклав селян непосильною даниною, а також відбирав усіх здорових чоловіків та юнаків для воєнної муштри в стінах фортеці. Не варто згадувати, що більшість із них більше ніколи не повертались до рідних домівок, а ті, кому вдавалось повернутись, були зламаними та скаліченими.

Незабаром в селах залишились тільки діти, старі та жінки. Багато хто почав утікати та ховатись по лісам або сусіднім провінціям. На тих, кого ловили, очікували жорстокі тортури та повільна смерть.

- А як же шанахші? – Здивовано запитав Ельдор.

- Шанахші? – Саймон спохмурнів. – Чи є їм до нас яке діло? Та й хто здогадається шукати ворога у себе під носом? Гімеер завжди був героєм. А Атумау готувало найкращих воїнів для фронту. Хіба тут можуть з’явитись якісь сумніви?

- Але ж мають бути місцеві маги.

- Таки був один. Здається, його звали Зорин. Він був із сусіднього села. Та про нього уже кілька років немає жодної звістки. Одні говорять, що його убили, інші – що Гімеер тримає його у своїй в’язниці.

Ліс закінчувався. Тіні від гілля світлішали, а крізь листя проникало усе більше сонячного світла. Нарешті ліс відступив, і лицарі знову потрапили в море світла та полудневої спеки. Їх погляду постало висохле поле, а далі за ним, виднілось поселення.

Ще на під’їзді до села лицарі помітили в якому жахливому стані воно було. Складалось враження, що тут трапилось стихійне лихо або поселення піддалося дії могутнього прокляття чи нападу мародерів.

- Що тут трапилось? – Здивовано запитав Ельдор.

- Собаки Гімеера приїздили за даниною.

- Друзі, здається мені, нас чекає невелика справа.

- Сто відсотків! – Підтримав дварф, - у декого найближчим часом буде битий писок та поганий настрій.

- А як часто навідуються люди Гімеера?

- Щотижня. Якраз завтра мають бути знову.

- От і чудово.

- А роботи в нас поки і без них вистачить.

Лицарі оминули залишки кам’яного муру, що колись оперізував село, і зупинились. На просторій вулиці їх зустрічали малочисельні мешканці села, які ще здалеку помітили гостей.

Старі та діти з підозрою та острахом дивилися на воїнів. Голодні, одягнуті в лахміття, худі та хворі тармінділці намагалися зрозуміти, що потрібно цим незнайомцям. Грошей, їжі? Невже Гімеер прислав їх, щоб остаточно розправитися з непокірними селянами, котрі відмовляються вчасно платити данину? Ці та подібні їм запитання з’являлись одне за одним у головах людей і відображались в їх приречених поглядах. Проте довкола не пролунало жодного звуку, панувала лиш напружена тиша.

Із натовпу вийшов сивий згорблений дідок з довгою палицею, яка слугувала йому і посохом, і тростиною.

- Вітаю вас, добрі люди. Я – Рамуіл, староста села.

- Вітаю, поважний старче, - звернувся Ельдор, - Ми – лицарі Аріс-Атару. Ми прийшли з миром.

- Радий це чути, поважні лицарі. Що ж привело вас до нашого вбогого краю?

- Та мали можливість зустрітися з вашими односельцями. – Відповів ельф, вказуючи на гурт горе-розбійників.

- Ох! – зойкнув Рамуіл, - пробачте моїх нерозумних дітей. Вони не мали завдавати вам клопоту.

- Не хвилюйся, старче, ми не маємо наміру їх карати. Навпаки. Ми приїхали, щоб допомогти вам.

- Допомогти? – з сумнівом перепитав староста, - боюся, що то вам не під силу.

- Ми спробуємо.

- Дякую вам, добрі люди.

- Насамперед ми хотіли б дізнатися скільки у вас жителів, а також, хто з них хворий.

- Мешканців? – Ті, що ви бачите, то й є усі тармінділці, за винятком дванадцяти хворих та трьох доглядальниць.

- А де вони?

- У храмі. Ходімо, покажу.

- Будьте люб’язні.

Рамуіл розвернувся і, покликавши жестом за собою, попрямував до центру села. Саме там стояв храм. Разом із старостою та лицарями до нього попрямували мешканці Тармінділу.

- Ми маємо трохи їжі, - продовжував говорити Ельдор, - і ми радо поділимось нею із вами. Та спочатку нам потрібно оглянути хворих і обговорити дещо наодинці з вами.

- Щиро вам дякую, шляхетний лицарю. Їжа зараз нам вкрай необхідна. У нас вже кілька місяців не було дощу. Все засохло. І ми виявилися приреченими на голодну і болісну смерть.