19.ЛІСОВІ РОЗБІЙНИКИ

Землі провінції Атумау. Рік 106 Доби Війни, 13 день третього місяця весни.

В дорогу лицарі рушили пізньої весни. Тринадцятого дня третього її місяця.

Перший день шляху виявився на диво погожим та тихим. Яскраве весняне сонце щедро дарувало тепло Орекхану. Радісно метушилися та співали птахи, час від часу десь пробігало мале звіря. Життя довкола вирувало невичерпним джерелом. І здавалося, немає війни, немає бід, крові, смертей, а тільки вона, одвічна природня гармонія.

Та так лише здавалося! Лицарі своєю присутністю і зовнішнім виглядом «говорили» протилежне. Їх думки, слова та дії були доказом, що «одвічна природня гармонія» спотворена. В світі людей, інших рас та в природі відбулися великі зміни, що несли в собі спустошення і крах.

Вісім лицарів проскакали цілий день, лиш двічі зупиняючись на короткий відпочинок. Вони залишили позаду Аріс-Атар, його фортеці Арміддіс та Арбаліс і десятки сіл. Але змінювались не лише поселення, змінювався ландшафт.

Спочатку їх зустрів рівний просторий степ, ближче до полудня почали з’являтись поодинокі пагорби та перші великі рослини у вигляді поодиноких кущів і молодих дерев, а під вечір – лицарі їхали по широкій дорозі вздовж високих старих дерев. Це починався древні Великий ліс[1].

- День був довгим, - Ельдор звернувся до своїх супутників, сидячи біля невеликого багаття, який скоріше виконував функцію джерела світла, ніж тепла. – Завтра нам будуть необхідні свіжі сили, тому, я вважаю, час лягати спати.

- Я не заперечую. – Погодився бородатий дварф. – Цілий день у сідлі – трохи забагато для моєї дупи. Їй потрібен гарний відпочинок.

Лицарі один за одним вмощувались на нічліг. Біля багаття залишись сидіти лише Камаш та Ельдор, оскільки не потребували ні сну, ні тривалого відпочинку[2].

Дівчина споглядала химерний танець полум’я, і в її пам’яті з’явилась якась древня, повна таємниць мелодія. Поволі окремі ноти переросли у наспів, а услід за мелодією зародились слова. В нічній темряві зазвучав чарівний ельфійський голос. Для стомлених лицарів він перетворився у дивну, незвичну колискову.

Землі приносить світло новий день,

Тепло дарує з неба Девіор.

Та більш не чутно радісних пісень,

Яких раніш співав пташиний хор.

В воді вже риба так не хлюпотить,

Звіря сполохано сховалось до нори.

І серце в грудях жалісно щемить,

Не весело весняної пори!

Тривога в серці, смуток на лиці

І у дитяти, і в багатого роками.

А люди, наче рвані папірці

На аплікації, спотвореній богами.

Неначе смерч землею понеслись…

Лежить в руїнах стомлена Номбве.

А у очах дитячих – подивись –

Питання. Не промовлене, німе:

«Як зупинити смерті, голод, страх?

Як повернути втрачених назавжди?»

Та проліта у небі чорний птах,

Нікому не відкривши тої правди.

Мовчать птахи, і зорі теж німі!

Боги і духи не приносять миру.

Не діти розпочали ці бої.

Чому ж тоді страждають понад силу?!

Стихли слова, а з ними згасли останні іскри багаття. Усе навколо поринуло у неспокійний весняний сон…

Але весняна ніч коротка. Здається, тільки сховався Девіор, як він знову з’являється над горизонтом.

З першими променями лицарі знову приготувались до подорожі. Ранок був похмурим, але дощу не обіцяв.

- Чудово! – Вигукнув Мін-Су, і усміхнувся, - Ніщо так не освіжає та не бадьорить, як вранішня прохолода.

- Так і є. – Погодився Рональд.

Лицарі безтурботно їхали вздовж лісу. Білі хмарини повільно пропливали по блакитному весняному небу. Над головами вершників навперебій виспівували різноманітні птахи, що ховались у затінку могутніх дерев. Інколи вони вилітали зі свого сховку, аби поглянути на дивних подорожніх, що порушили їх звичний плин життя.

Ближче до обіду хмари почали рідіти і, врешті, зникли повністю. Натомість сонячні промені гріли усе сильніше, насувалась неминуча спека.

- Відпочиньмо, - запропонував Ріно, звиклий до прохолоди гірських печер та гротів.

- Що ж, можна, - погодився Ельдор. – Попереду поворот. Давайте проїдемо ще трохи, і за ним зробимо привал.

Окраїна лісу вилась змією і розтягнулась на два-три десятки кілометрів. Ось і цього разу нерівна смуга дерев, разом із дорогою, що пролягала повз неї, звернула вліво, відкриваючи мандрівникам новий пейзаж.