14.БОРОТЬБА ЗІ СВОЇМ ВІДОБРАЖЕННЯМ

Аріс-Атар. Палац П’яти Володарів. Палата Дзеркал. Рік 106 Доби Війни, 11 день третього місяця весни.

Вранці наступного дня принци та принцеси знову зібралися на найвищому поверсі Палацу Верховних Володарів під керівництвом пана Барса.

- Доброго ранку, принцеси та принци Орекхану. Радий знову бачити усіх вас. Мені дуже прикро, що вас залишилось лише дев’ятеро. Безглузда загибель принца Ханта ще раз підтверджує наскільки небезпечним став наш світ, і щиро сподіваюсь, що сьогодні ви будете більш мудрими та пильними.

Настала пора випробування. – Барс вказав рукою на двері, що розташовувались навпроти Зали Орденів. – Перед вами Палата Дзеркал. Учора ви отримали знання, які зроблять вас сильнішими та мудрішими. Але це зовсім не значить, що сьогоднішнє випробування ви подолаєте легко. Зовсім ні! Сьогодні ніхто не забороняє вам входити до Палати Дзеркал в обладунку та зі зброєю, а також застосовувати знання, отримані напередодні. А тому, враховуючи сказане мною, ви маєте бути максимально зібраними. Бій, який може відбутися в цій палаті, інколи триває все життя.

- Шановний шанахші, може Ви скажете, що на нас там очікує?

- Я б із радістю, та не можу. Справа в тім, що на кожного з вас там чекає щось своє, відмінне від інших.

- Своє? Тобто, те що нам там трапиться залежить від нас?

- І так, і ні. Страж Дзеркал, що охороняє палату буде використовувати ті ж прийоми, що і Страж Орденів. Проти вас будуть задіяні ваші ж страхи, злість та пиха. – Шанахші оглянув присутніх і мовив. – Час розпочинати. Хто готовий увійти до Палати Дзеркал?

- Я піду першим. – Юнак у червоному обладунку упевнено зробив крок уперед.

- Це твій вибір, Леонарде.

Шанахші та принц підійшли до дверей.

- Страже Палати Дзеркал, іменем Золотого дракона і владою, якою мене наділила Рада Магів, кажу: відчини свої ворота і дозволь хороброму лицарю увійти.

Металеві ґрати та дерев’яні двері за ними відчинились, впускаючи принца до палати. Коли двері знову зачинились, всередині зали зверху опустилось величезне дзеркало, закриваючи їх.

Леонард зробив кілька кроків і оглянувся. Замість стін, від підлоги до стелі, такої ж скляної, як в Залі Орденів, стояли масивні дзеркала. Йому здавалось, наче він знаходиться посеред безкрайнього багаторівневого залитого світлом простору. Лише він і десятки його відображень. Промені сонця падали крізь різнокольорову мозаїку даху, заломлюючись та утворюючи всередині палати дивовижний спектр кольорів.

Спочатку він був нерухомим. Та незабаром, різнокольорові плями почали зміщуватись, накладатись одна на одну, світлішати або, навпаки, тьмяніти, тим самим формуючи магічний світловий танок. І посеред цього танку з’явилися тіні та силуети. А далі – хлопця неначе перемістили до іншого місця та часу.

Леонард здивовано впізнавав обриси батьківського палацу. Він дивився на кімнату, в котрій минуло його дитинство. Біля дитячого ліжка сиділа вродлива темноволоса жінка і бавилася з малюком.

- Мама?!

Вона пестила його своїми ніжними руками, а він безтурботно сміявся та горнувся до матері.

В очах Леонарда з’явилась сльоза. Він майже не пам’ятав своєї матері, але побачивши цю жінку, одразу впізнав її.

Королева Беатриса померла, коли йому виповнилось лише три роки. І всі ці роки юнак жив примарними спогадами про красиву і дорогу йому жінку. З невідомих йому причин у палаці не було жодного її портрету, а тому хлопець міг опиратись лише на нечітку дитячу пам'ять. Та вона завжди здавалась йому саме такою, яку він зараз споглядав, стоячи осторонь.

Раптово двері дитячої кімнати з гуркотом відчинились. На порозі застигла висока чорна постать. Жінка перелякано закричала і пригорнула до себе маленького сина. Чорна постать наблизилась до ліжка. З-під широкого рукава довгого чорного плаща показалась бліда кістлява рука. На обличчі жінки застиг жах. Довгі міцні пальці вчепились в шию Беатриси. Чорна постать схилилась над своєю жертвою і щось злісно прошипіла.

- Ні! Мамо! – Леонард простягнув руку вперед. Із його пальців вирвались червоні струмені енергії, котрі вмить перетворились на фенікса і атакували чорну постать. Кривдник силою відкинув жінку на підлогу та повернувся до юнака. З-під широкого каптура виднілася чорна маска з червоними, немов сповненими пекельним полум’ям очима.

- Ер-Дівон! – Лицар відчув, як його переповнюють злість і ненависть. Він вихопив меча. Та у відповідь по кімнаті залунав моторошний регіт. В руці постаті сформувалася вогняна куля. Шанахші жбурнув кулю в беззахисну жінку і розчинився у повітрі.

- Ні! – Леонард упав навколішки. – Ні! Чому?! – Біль втрати і усвідомлення своєї безпорадності наповнили душу хлопця. На підлозі, поряд із ліжком, де між атласних подушок сидів переляканий малюк, лежала мертва жінка. Жах та біль назавжди залишились на її обличчі.

А тим часом гра світла знову почала змінювати оточення. Довкола знову були лише стіни із дзеркал. Леонард почув гучний трубний голос.

- Не піддавайся злу! Не дозволяй гніву та страху заволодіти твоїм розумом. Будь обачним.

Леонард оглянувся та поряд нікого не було. Він підвівся з колін і важко видихнув. Сховавши меча, спробував прогнати зі своєї голови гнів та злобу, заспокоїтись і відпустити минуле. Юнак відчув прилив сил і спокій.