10.ЗУҐ’АТАР

«Райські ліси давно змінились. Колись найкрасивіший і найсвітліший край Орекхану перетворився в спотворену випалену землю. Почорнілі покручені залишки дерев – це все, що залишилось від Райських лісів. І це те, що сьогодні називають Чорноліссям.

Смерть останнього із Золотих драконів, а також присутність Зла змінили до невпізнанності життя у цій землі. Де колись дзюрчало джерело Життя, довкола безтурботно співали птахи і вирощували своїх дітей лісові звірі, тепер стояла грізна, жахлива, могутня цитадель – Зуґ’Атар. Володіння Ер-Дівона, притулок вампірів, орків, тролів та інших жахливих рас Орекхану.»

(«Літописи Вогню»)

Чорнолісся. Зуґ’Атар. Рік 106 Доби Війни, 30 день другого місяця весни.

На даху однієї із тринадцяти веж цитаделі стояв Ер-Дівон. Високий худий шанахші був одягнутий в чорне. Його голову вкривав широкий капюшон зі смугою таємничих блакитних символів по краю. Обличчя мага ховалося за чорною металевою маскою, якої він ніколи не знімав у присутності інших. В лівій руці він тримав магічний скіпетр Зуґ-Сархам[1] - символ зла й смерті, брат-близнюк посоха Алаґре, яким володів Архімаг Ірбіс. Він мав вигляд посоха, увінчаного чотирма чорними алмазними черепами, оповитого інкрустованими пелюстками та квітами чорного лотоса.

Його червоні зіниці дивились на Захід. Він пильно вдивлявся крізь непроглядну темряву, немов намагався щось розгледіти. З його губ ледь чутно, мов шипіння змії злетіли слова:

- Аріс…Лицарі…Сила.

За свої майже дві сотні років Ер-Дівон навчився багато чому. Він знав, що в Аріс-Атарі щось відбувається. Ба більше, він це відчував. І не зважаючи на це, був абсолютно спокійним, неначе удав, що зачаївся на полюванні.

Ер-Дівон розумів, що немає нікого, хто був би могутнішим за нього, а ці, так звані маги – просто боягузи. Ховаються за спинами один одного, не насмілюючись відкрито виступити проти нього. Вони ладні століттями вести війну, жертвувати чужими життями, землями і кров'ю, лиш би вціліти самим. Хто ж після цього Чудовисько?! На відміну від них, Ер-Дівон здебільшого вів свої війська сам.

Із входу на дах вежі показався темний силует. Він безшумною тінню прослизнув по кам’яній підлозі і зупинився позаду Ер-Дівона.

- Владерісе! – Шанахші, не озираючись, звернувся до вампіра, що схилився у поклоні. – Як просувається наша справа?

- Ваша Могутносте, з радістю повідомляю Вам, що все йде за планом. Ваша нова армія буде підготовлена вчасно.

- Дуже добре. Моє нове творіння в буквальному сенсі слова переверне Орекхан і зітре з континенту ці жалюгідні держави. І тоді! Тоді настане новий час і нова Доба! Весь Орекхан стане однією імперією, і в ній я буду імператором!

- Безсумнівно, мій повелителю.

- Час повертатись.

Дві темних постаті попрямували до входу на дах і зникли в його отворі, такому ж чорному, як і вони самі.

Тронна зала розташовувалась в північній, найбільшій із тринадцяти веж цитаделі. Вона була прямокутною, менші стіни якої мали входи до зали, а більші – містили велетенські ґратчасті вікна від підлоги до самої стелі з кольоровим склом і такої ж висоти мармурові горгулі між ними. Горгулі висіли у повітрі, опираючись на кінчики своїх хвостів, розправивши і піднявши вгору кажанячі крила та тримаючи у своїх кігтистих лапах скляні посудини овальної форми із черепами в середині, що випромінювали отруйно-зелене світло.

Трон знаходився біля північної стіни. Він розміщувався на постаменті із білого мармуру з тринадцятьма тесаними сходинами напівкруглої форми. Сам трон мав форму Червоного дракона, передні лапи якого тримали золоту корону, а нижні разом із вигнутим хвостом утворювали саме сидіння. Пазурі, роги, шипи, очі та зуби дракона були золотими. А його розгорнуті крила утворювали над троном своєрідний купол. У широко роззявленій пащі дракон тримав велетенський, розміром з людську голову, сапфір.

На одній із лап дракона-трону сидів білий кролик з рожевими очима та вушками. Ще одного кролика тієї ж масті тримав на руках юнак, що сидів на мармурових сходах. Він був одягнутий у фіолетовий плащ із синім кантом химерних і таємничих візерунків. З вигляду йому було не більше вісімнадцяти. Він мав ясні блакитні очі та біле, коротко стрижене волосся. З появою Ер-Дівона та Владеріса юнак підвівся і, випустивши з рук кроля, схилився перед шанахші.

- Мій володарю!

- Скільки разів повторювати, щоб ти не балував Сніжка та Сніжинку?!

- Пробачте, повелителю. Та вони такі… милі.

- Хо-хо-хо, – розсміявся Ер-Дівон, – ці «милі» тваринки проковтнуть тебе цілком, не пережовуючи.

- Це правда. – Погодився Владеріс. - Сніжку! Сніжинко! До мене! Час вас годувати.

Почувши команду та згадку про їжу, обидва кролика зістрибнули зі своїх місць і побігли до вампіра. На бігу вони перетворились у здоровенних триголових церберів з рудою шерстю. По дорозі вони зупинились біля ніг Ер-Дівона і, наче цуценята, застрибали біля свого господаря.

- Добре, біжіть. Я дозволяю.

Обрадувані добротою господаря, цербери прибігли до Владеріса і питально втупилися в нього.