8.ПРИКОРДОННА ФОРТЕЦЯ

«Ніоміддіс – одна із двадцяти п’яти фортець, збудованих у землях людей для їх захисту від ворогів. В землях Ніоли таких фортець три, але саме Ніоміддіс розташована найближче до Чорнолісся – володінь Ер-Дівона.

Кам’яна прикордонна фортеця прямокутної форми, обнесена кількома земляними валами, що чергуються з глибокими ровами, наповненими водою. Висота її зовнішніх стін досягає двадцяти восьми метрів. До фортеці ведуть єдині ковані ворота і підвісний міст, що опускається над ровом, котрий відділяє фортецю від вимощеної камінням дороги.

Довкола неї, наскільки було видно людському оку, простягався безкрайній степ. Це давало змогу помітити навіть найменший ворожий загін ще за кілька кілометрів від фортеці. Завдяки цьому Ніоміддіс залишається могутньою захисною силою, яка багато років утримує наступ ворожих військ.»

(«Сапфірна книга Каменів»)

Прикордонна фортеця Ніоміддіс. Рік 106 Доби Війни, 25 день другого місяця весни.

Сонце уже ховалось за горизонт, коли лорду Сеєрдалу доповіли про наближення до фортеці одинокого вершника з прапором Ніоли за спиною.

- Нехай він під’їде ближче. А тоді, дійте відповідно до ПЗУ.

ПЗУ, він же «Протокол зустрічі/ураження» передбачав два варіанта розвитку подій: зупинити-допитати-привести на зустріч або стріляти на ураження.

- Буде виконано!

За пів години Леонард під’їхав до рову і зупинився. Зі стін фортеці на нього дивились троє вартових, двоє із них натягли луки, узявши його на приціл.

- Хто такий і навіщо прибув? – Запитав третій.

- Лицар Леонард із Ніоли з листом від короля Горна до лорда Сеєрдала!

- Опустіть міст! Відчинити ворота! – Пролунала вказівка старшого вартової зміни.

Коли ворота знову зачинились, вершник опинився на просторому подвір’ї, вимощеному камінням. Праворуч розташувались конюшні, куди незабаром був відправлений його кінь, а також кузня. Ліворуч – склади з провізією та зброярня. Посеред подвір’я розташувалася кам’яна криниця, а подалі – казарми.

До Леонарда підійшов один із вартових.

- Слідуй за мною.

Двоє чоловіків піднялись дерев’яними сходами на другий поверх, де розташувався вхід у казарми. Минувши кілька коридорів та сходи, вони постукали в масивні дерев’яні двері командирського кабінету, що розташувався на третьому поверсі. Отримавши стверджувальну відповідь, чоловіки увійшли всередину.

Кабінет командира виявився прямокутної форми три на п’ять метрів. З двох боків стояли шафи для зберігання обладунків, зброї та паперів. Навпроти дверей знаходилось прямокутне вікно з кованими металевими ґратами. Стіл, за яким сидів, або в даний момент стояв, командир був поставлений ліворуч вікна.

Командиром виявився чоловік сорока п’яти – сорока семи років середнього зросту, але широкоплечий та з розвинутою, загартованою боями мускулатурою. Його чорного волосся місцями торкнулася сивина, і лише борода, що прикрашала суворе смугле обличчя залишалась яскраво-чорною, наче змащена олією.

Альфред Сеєрдал зміряв обох присутніх строгим командирським поглядом, і звернувся до воїна, що привів Леонарда.

- Вільний, Сидоре! Далі я сам розберуся. – Воїн вийшов із кабінету, залишивши командира та його гостя.

- Лорде Сеєрдале, я – Леонард, лицар із Ніоли, з’явився перед Вами з листом від його Величності короля Горна! – Леонард подав листа, якого заздалегідь дістав із внутрішньої кишені куртки.

Командир фортеці мовчки узяв листа і уважно його перечитав. Після чого сів у своє крісло, положивши лист на стіл. Опершись ліктями і схрестивши пальці, Сеєрдал запитав.

- Отже, принце Леонарде, на що Ви сподіваєтесь, прибувши сюди?

- Вибачте, лорде, але перед Вами не принц, а лицар. І я докладу максимум зусиль та вмінь, аби стати корисним нашій землі.

- Як скажете. – Сеєрдал узяв лист, ще раз глянув на нього та заховав до шухляди. – Мене радує Ваша позиція. І я хочу щоб Ви собі засвоїли наступне: тут ніхто не зважатиме на Ваше походження. З цієї хвилини Ви такий же воїн, як і решта, а тому й ставитись до Вас я буду, як до решти своїх підлеглих.

- Так точно, пане.

- Тоді – вітаю у фортеці. Охороно! – В кімнату забіг один із воїнів, що стояли на варті біля кабінету. – Це наш новий воїн. Покажи йому його кімнату, а тоді – відведи в їдальню на вечерю.

- Слухаюсь, пане командире.

- Дозвольте йти? – Леонард став у стійку «струнко» та кивнув.

- Вільно. Іди!

Коли двері зачинились, охоронець, котрим виявився темноволосий худорлявий парубок десь того ж віку, що й Леонард, звернувся до новобранця.

- Радий вітати тебе в Ніоміддісі, мене звуть Ірон.

- Леонард. Радий знайомству.

Ірон оцінюючи оглянув новачка.

- Чудовий обладунок. Коштує цілий статок. Мабуть, твої батьки – великі люди в Ніолі.

- Так. Та я не хочу про це говорити. Я просто воїн, який готовий захищати рідну землю.