Глава 10: Дар Кістяного Батька

Сіра димка, що піднімалася з розколотого ядра, була не схожа на попередні Епітафії. Вона не тягнулася до Кайена, не випромінювала волі чи емоцій. Вона просто висіла в повітрі — інертна й чужа, мов дим від багаття, де горіли незнайомі дрова.

Він наблизився, кульгаючи й кривлячись від болю в нозі. Заглянув у цю димку, намагаючись розгледіти її суть — так, як колись роздивився рубіновий кристал Райкера і залізний клубок Корвуса.

Всередині не було нічого.
Жодних спогадів, жодних технік, жодної особистості. Лише одне-єдине, всепоглинаюче поняття. Один інстинкт, доведений до абсолюту — і ставший законом природи.

ГОЛОД.

Це був не людський голод, не порожнеча в шлунку. Це був космічний, первинний принцип.
Голод, що змушує чорні діри пожирати зірки.
Голод, що змушує пустелю ковтати життя.
Голод, що змушував Кістяного Женця вічно шукати та пожирати.

Це була Епітафія чистого, не затьмареного мисленням хижачого інстинкту.

Кайен відчув, як волоски на потилиці стали дибки. Поглинути це? Ні. Це не було б поглинанням. Це було б стертям. Ця первісна, бездумна сила просто пожерла б його свідомість, залишивши лише порожню оболонку, що існує заради вічного полювання.

Він відступив.
Вперше він зіткнувся з Епітафією, яка була надто небезпечною навіть для нього.

Його погляд упав на ногу. Рана була глибокою — кров просочила штанину й стікала в черевик. Біль ставав гострішим, переходячи з пекучого в тупий, пульсуючий. У Диких Землях така рана — запрошення на бенкет для будь-якого хижака поблизу. Запах крові розносився вітром, і невдовзі сюди прийдуть істоти, набагато гірші за самотнього Женця.

Треба було діяти.

Він відірвав від своєї туніки довгий шмат тканини й туго перетягнув стегно вище рани, щоб уповільнити кровотечу. Потім, ігноруючи протест тіла, взявся до роботи.

Він не став чіпати уламки гігантського хребця. Натомість підійшов до решток Кістяного Женця. Його розум, усе ще налаштований на холодну логіку Райкера, бачив у цій купі кісток не сміття, а ресурс.

Він вибрав одне з лез-передпліч істоти — воно було надзвичайно міцним і гострим. Використовуючи його як ніж, почав зрізати з кісток залишки почорнілих, жорстких сухожиль. Робота була огидною, нагадувала його найгірші дні як Падальника, але тепер він робив це для себе.

Потім знайшов кілька тонких, голчастих кісток, схожих на шипи, і обережно відламав їх.

Зібравши ці моторошні трофеї, він, кульгаючи, покинув поле бою, залишивши сіру Епітафію Голоду висіти в самоті над рештками свого господаря. Не озирнувся жодного разу.

Йому потрібен був прихисток. Безпечне місце, де можна перечекати, поки рана хоча б частково загоїться. Повернутися в колишню печеру було ризиковано. Тож він рушив глибше в Дикі Землі, орієнтуючись по кістяних арках, шукаючи будь-яку розщілину, будь-яку нору.

Через годину виснажливої ходи, коли він уже майже втрачав свідомість від болю й втрати крові, він знайшов її.

Це був вхід у гігантський, порожнистий ріг, що стирчав із землі під кутом. Вхід — вузький, усередині — темно, сухо й пахло віковим пилом. Ідеальне укриття.

Заповзши всередину, він завалив вхід кількома каменями, залишивши невелику щілину для світла. Нарешті — безпека.

Він сів, притулившись до вигнутої внутрішньої стінки рогу, й розмотав пов’язку. Рана виглядала погано. Краї рвані, кров ще сочилася. Простий бальзам Грея не допоможе. Потрібні були шви.

І все необхідне в нього було.

Стиснувши зуби до скрипу, він розпочав найжахливішу процедуру у своєму житті.
Він узяв одну з кістяних голок і продів у неї жорстке, як дріт, сухожилля Женця. Це була його хірургічна голка і нитка.

Перший прокол шкіри змусив його скрикнути, прикусивши губу до крові. Біль був пекельний — але він продовжував. Не думав. Діяв.
Перед ним була не нога — шмат м’яса, який треба полагодити. Він зшивав її неакуратно, грубо, стягуючи краї рани. Кров і піт змішувалися, крапаючи на підлогу печери.

Коли наклав сьомий, останній шов — майже знепритомнів. Рана була зашита. Потворно, косо, але закрита. Він туго перев’язав її залишками чистої тканини.

Знесилений, відкинувся назад. Його тіло тремтіло від болю й шоку.
Він вижив. Знову.
Він бився з істотою з кошмарів, використав довкілля, щоб перемогти, і власноруч зашив собі рану з матеріалів ворога.

Він глянув на свої руки — у крові, у бруді, у кістяному пилу.
Він більше не був просто Кайеном-Падальником.
Він став кимось іншим.

Він був тим, хто вижив у Диких Землях.

І поки він занурювався в важкий, гарячковий сон, у глибині його душі — поруч із рубіновим монументом Райкера та замкненим залізним ідолом Корвуса — щось змінилося.

Його власна сутність, яка досі була лише сірою, порожньою оболонкою, почала набувати форми.
У самому центрі, з порожнечі, почав рости крихітний, майже прозорий кристал. Не червоний. Не залізний.

Прозорий, як сльоза.

Його власна Епітафія щойно зародилася.
Вона була майже порожньою, але на ній уже з’явилася перша, єдина гравіювання:

Виживання.