Глава 9: Пісня Кістяних Клинків

Страх, що охопив Кайена, був іншим. Не таким, як під час бою з гвардійцями. Тоді страх змішувався з розумінням: його вороги — люди. Вони можуть помилятися, їх можна обдурити.
Але цей страх був чистим, первісним. Перед ним стояло щось, рухоме лише голодом і інстинктом. Те, з чим неможливо домовитися.

Кістяний Жнець видав ще один клацаючий звук — і його безглузде тіло рвонулася вперед. Його рухи були цілковито нелюдськими. Він не біг, а котився, перебираючи своїми кістяними кінцівками з нестерпною швидкістю, а леза-руки дряпали землю, висікаючи іскри.

У голові Кайена спалахнув холодний, аналітичний голос Райкера:
«Противник не має життєво важливих органів у звичному сенсі. Центральна маса, що скріплює кістки, — імовірне ядро. Кінцівки-лезá мають великий радіус атаки. Уникай прямого зіткнення. Шукай структурну слабкість».

Одночасно з цим люте рикання Корвуса вимагало іншого:
«Зламай його! Розбий на шматки! Сила проти сили!»

Кайен проігнорував обох. Він зробив те, що вмів найкраще — виживати.

Він розвернувся й побіг, занурюючись глибше в лабіринт гігантських кісток. Він не намагався відірватися — це було безглуздо. Він шукав відповідне місце для бою.

Жнець переслідував його. Його кістяні клинки змітали дрібні камені й уламки на своєму шляху. Він був швидший, ніж здавався. Кайен чув за спиною скрегіт і шелест переслідування.

Він нирнув у вузький прохід між двома гігантськими ребрами, що стирчали з землі. Прохід був достатньо широким для нього, але тварюка, найімовірніше, мала застрягти. Це була його перша помилка.

Жнець навіть не спробував протиснутися. Він із розгону врізався в одне з ребер. Пролунав оглушливий тріск — і кістяна перепона, що стояла тут тисячі років, розлетілася на уламки. Потвора, не сповільнюючись, увірвалася в прохід.

Кайен зрозумів: у цьому світі навіть земля — крихка.

Він вибіг на невеликий відкритий майданчик, оточений кільцем масивних хребців. Тупик. Далі бігти було нікуди. Він різко розвернувся — вперше в житті приймаючи бойову стійку за власною волею. У руці — чорний меч капітана Райкера, який він устиг зняти зі спини в останні секунди втечі.

Жнець зупинився метрів за десять, нахиливши свій порожній череп, ніби вивчаючи нову цікаву позу здобичі.

«Атакуй ядро, — наполягав Райкер. — Колючий удар. Використай його інерцію, коли він рвоне вперед».

Кайен зробив глибокий вдих, намагаючись заспокоїти шалене серце. Він бачив атаку раніше, ніж вона почалася — розум Райкера передбачав її з моторошною точністю.

Жнець рвонув. Його праве лезо описало широку, горизонтальну дугу, спрямовану, щоб розрубати Кайена навпіл.

Замість того щоб відступити, Кайен крокнув уперед. Він пригнувся, пропускаючи смертоносне лезо всього за кілька сантиметрів над головою. Вітер від його руху розвіяв волосся. Одночасно він виставив уперед чорний меч, цілячись у темну, пульсуючу масу в центрі кістяного каркасу.

Ідеальний контрудар.
Техніка “Укус Гадюки” — із арсеналу Райкера.

Та він не врахував одного: Жнець не був людиною. У нього не було єдиного тіла.

У ту мить, коли меч Кайена майже досяг цілі, торс потвори викрився неприродно, майже складавшись навпіл. Центральна маса зсунулася вгору, і клинок Кайена з брязкотом ударив по товстій стегновій кістці, не завдавши жодної шкоди.

Одночасно ліва рука-лезо істоти, про яку Кайен на мить забув, вдарила знизу вгору.

Реакція, що врятувала йому життя, була чистим інстинктом — відточеним спадком Корвуса. Він не намагався ухилитися чи блокувати. Він просто відскочив, вклавши в стрибок увесь тваринний жах.

Лезо все ж дістало його. Не пройшло наскрізь, але розпанахало стегно, розірвавши тканину й залишивши глибоку, криваву рану.

Кайен скрикнув від болю й відсахнувся, ледь не впавши. Кров швидко просочувала штани.

Жнець не дав передихнути. Він знову кинувся вперед, його клинки танцювали смертельний танок, націлений перетворити Кайена на криваве місиво.

Почалося пекло.

Кайен не бився. Він виживав. Він ухилявся, котився по землі, відступав. Кожен м’яз кричав від болю й виснаження. Він більше не думав про техніку. Лише намагався не померти.
Холодний аналіз Райкера й шалена міць Корвуса сплелися в голові в єдиний, хаотичний потік інстинктів.

Він парирував один удар — і руки затерпли від сили зіткнення.
Ухилився від іншого — уламки каменю, розбитого лезом, подряпали йому обличчя.

Він був слабший. Повільніший. Він програвав.

Відступаючи, Кайен спиною вдарився об один із гігантських хребців, що оточували майданчик. Пастка.

Жнець підняв обидва клинки для фінального, нищівного удару.

В очах Кайена спалахнуло відчай. І в тому відчаї народилося осяяння.

Він не міг перемогти цього монстра. Але, можливо, міг його розібрати.

Він подивився не на саму істоту, а на її тінь. Згадав, як вона була створена — каркас із різних кісток. Вона не була єдиним тілом. Вона була конструкцією. А будь-яка конструкція має слабкі точки.

У останню мить, коли клинки вже падали, він не став захищатися. Він притиснувся спиною до хребця — і вогнав свій чорний меч не в тварюку, а в тріщину в древній кості просто над головою.

Пролунав скрегіт.
Потім він вклав у меч не силу, а знання — знання Райкера про точки напруги. Він провернув клинок, використовуючи його як важіль.

Давня кістка, що стояла тисячоліттями, але була підточена часом і попереднім ударом Женця, не витримала.
З оглушливим тріском від неї відколовся гігантський уламок і впав униз.

Він обвалився прямо на Кістяного Женця.

Тварюка, не очікуючи удару згори, була погребена під лавиною уламків. Її смертельний удар урвався на півшляху.