Глава 8: Пил і Кістки

Кайен біг.

Він біг, доки Відстійник не перетворився на сіру пляму на горизонті, а потім і зовсім зник. Біг, доки його легені не почали палати вогнем, а ноги не стали важкими, мов налиті свинцем колоди. Адреналін, що підтримував його під час бою, вичерпався, залишивши лише глибоку, всепоглинаючу втому й біль у кожному м’язі.

Він не був воїном, звиклим до тривалих переходів. Він був падальником, чия витривалість розрахована на те, щоб тягати трупи, а не тікати від елітних убивць.

Нарешті, коли переконався, що погоні немає, він знайшов схованку — неглибоку печеру, вимиту вітрами у схилі одного з безжиттєвих пагорбів, що позначали межу цивілізованого світу. Упавши на кам’янисту підлогу, він дозволив собі розкіш — заплющити очі.

Картини минулої години спалахували перед внутрішнім поглядом. Розколотий шолом. Подив у очах Корвуса, який помирав. Відчуття, як чужа, груба воля заповнює його тіло. Він вижив. Убив двох і поранив третього. Частина його душі, та, що звикла бути жертвою, здригалася від скоєного. Але інша, древніша й прагматичніша частина відчувала похмуре задоволення. Він показав зуби — і світ відступив.

Найбільшою проблемою була його голова. Вона не боліла, але відчувалася... переповненою. Наче в маленьку кімнату намагалися втиснути двох незваних, ворожих гостей. Спадок Райкера був холодним, гострим і аналітичним. Спадок Корвуса — тупим, лютий і прямолінійний. Вони конфліктували, створюючи всередині нього постійний ментальний шум.

Він зрозумів, що довго так не протягне. Треба було розібратися.

Сівши у подобі медитативної пози, яку колись бачив у мертвих культиваторів, Кайен зосередився — і занурився в сірий простір своєї душі.

Картина була саме такою, як він очікував. Поруч із величним, рубіновим монументом Епітафії капітана Райкера тепер висів потворний, грудкуватий шматок заліза — Епітафія Корвуса. Вони були незрівнянні. Один — витвір мистецтва, створений десятиліттями дисципліни. Інший — грубий уламок, викуваний лише силою й люттю.

Він усвідомив свою помилку. Поглинання другої Епітафії, коли перша ще не була засвоєна, було актом відчаю — подібним до того, якби влити в двигун гоночного боліда неочищену нафту. Це спрацювало, але майже знищило механізм.

Обережно сфокусувавши свідомість на залізній Епітафії, він не намагався поглинути її повністю. Лише... спостерігав. І відкрив щось нове. Він міг отримати доступ не лише до бойових навичок. Усередині кристала пам’яті мерехтіли образи. Він побачив обличчя Корвуса, який сміється з жарту товариша в казармі. Почув його голос, що бурчить на командира. Це були уривки, фрагменти — але вони були там. Це була не просто техніка. Це було життя.

Це відкриття дало йому ключ до вирішення. Якщо він міг бачити ці фрагменти — можливо, міг їх і контролювати.

Він сконцентрувався, спрямовуючи волю не на поглинання, а на придушення. Уявив, як накриває залізну Епітафію сірим саваном власної порожнечі. Шум у голові почав стихати. Груба, бикоподібна лють Корвуса відступила, перетворившись із реву в далекий шепіт. Бойові навички лишилися, але особистість мертвого була замкнена.

Це була його перша справжня перемога. Перше свідчення контролю. Він більше не був просто судиною. Він ставав Хранителем.

Відпочивши ще трохи й доївши останній шматок своєї здобичі — в’ялене м’ясо, яке колись виміняв у Грея, — Кайен підвівся. Пора було йти.

Він вийшов із печери — і ступив у Дикі Землі.

Зміна була миттєвою й разючою. Повітря стало сухішим і пахло пилом... і ще чимось. Давніми кістками. Пейзаж нагадував фантасмагоричне кладовище. Із розтрісканої землі стирчали гігантські, побілілі від часу ребра, завбільшки з облогові вежі. Вони вигиналися, утворюючи арки над пусткою. Десь на обрії виднівся колосальний, почорнілий череп, чиї порожні очниці вдивлялися у вічно сіре небо. Це були рештки істот, які жили тоді, коли Мертвий Бог ще дихав.

Тут не діяли закони кланів. Тут існував лише один закон: їж або стань здобиччю. Небезпека тут не мала форми — вона була розлита в самому повітрі.

Кайен ішов, тримаючись у тіні велетенських кісток. Його нові, загострені відчуття працювали на межі. Чорний меч капітана Райкера висів за спиною, загорнутий у ганчір’я. Це був його єдиний козир — і показувати його зарано було небезпечно.

Він ішов кілька годин. Єдиними звуками були свист вітру в кістяних арках і хрускіт дрібних кісток під його підошвами.

А потім він почув інший звук. Царапання. Скрегіт.

Він миттєво пригнувся за масивним хребцем — завбільшки з валун — і обережно виглянув.

Те, що він побачив, змусило його завмерти. Пусткою рухалося створіння, наче зібране зі страхів самого падальника. Його тіло являло собою асиметричний каркас із різних кісток, з’єднаних почорнілими сухожиллями й темною енергією. Замість рук — два довгих, вигнутих леза, очевидно зроблених із загострених ребер. Очей у нього не було — лише порожній череп, що нервово смикався з боку в бік.

Кістяний Жнець. Падальник Диких Земель.

Потворна істота не просто блукала. Вона зупинилася, і її череп повернувся в бік Кайена. Вона принюхувалась... чи, радше, прислухалась до відлуння смерті. Аура двох свіжих убивств, що досі чіплялася до Кайена, була для Женця тим самим, чим запах крові є для акули.

Тварюка видала високий, клацаючий звук. Її порожній череп повернувся — прямо в те місце, де ховався Кайен.

Він був помічений.

Втеча від цивілізації привела його просто в пащу дикої природи. Він змінив одного мисливця на іншого.
І цей був голодніший.