Глава 7: Танок на лезі

Лідер загону, на ім’я Каллус, був ветераном. Він пережив сотні битв не тому, що був найсильнішим, а тому, що був найобережнішим. Він довіряв своїм інстинктам — а ті зараз волали про небезпеку.

Перед ним стояв не хлопець. Щось інше. Щось неправильне. Усмішка на обличчі юнака, його стійка, те, як він тримав палаш Корвуса — усе це було чуже, запозичене. Ніби поганий актор, який грає знайому роль. Але в глибині його очей, під шаром удаваної люті, Каллус бачив щось давнє й крижане.

— Взяти його! — рикнув він, відступаючи на крок і даючи дорогу двом іншим гвардійцям. Обережність — понад усе. Спершу треба побачити, на що здатне це створіння.

Двоє воїнів, не ставлячи запитань, кинулися у вузький прохід. Їхні палаші були створені для відкритих просторів, але, осліплені люттю від втрати товариша, вони забули про це. Вони просто хотіли знищити, розірвати на шматки те, що стояло перед ними.

І Кайен зустрів їх.

Його розум був полем битви. Особистість Корвуса, груба й прямолінійна, вимагала йти напролом, схрестити сталь зі сталлю, перемогти силою. Але під цим шаром, як глибока, холодна течія, жила спадщина капітана Райкера. Його розум шепотів:
«Дурні. Вони самі лізуть у пастку. Використай їхню інерцію. Використай стіни».

Сталося щось дивне. Тіло Кайена, кероване люттю Корвуса, зробило крок уперед, піднявши важкий палаш для нищівного удару згори вниз. Саме цього й чекали гвардійці. Вони приготувалися блокувати й контратакувати.

Але в останню мить втрутився Райкер.

Рух Кайена різко змінився. Замість того, щоб обрушити палаш униз, він дозволив його вазі потягнути себе вбік, водночас розвертаючись на п’яті. Це було незграбне, рване рухання — але воно спрацювало.

Перший гвардієць, який замахнувся на блок, промахнувся. Його палаш із оглушливим скреготом вдарив по місцю, де щойно стояв Кайен. Другий, не очікуючи такого маневру, пронісся повз. На мить обидва опинилися спинами до Кайена, затиснуті у тісному просторі.

І Кайен ударив.

Він не намагався виконати складну техніку. Просто розвернув важкий палаш і з усієї сили, на яку було здатне його виснажене тіло, підсилене люттю Корвуса, вдарив по ногах найближчого гвардійця.

Удар прийшовся в незіщищений згин під коліном. Пролунав огидний хруст. Воїн завив від болю й упав — його ногу було зламано.

Другий гвардієць розвернувся, обличчя перекошене від люті. Але, перш ніж він устиг підняти меч, Кайен уже був поруч. Він не атакував. Він штовхнув. Ударив усім своїм тілом, використовуючи інерцію й тісноту проходу.

Гвардієць, утративши рівновагу, похитнувся й налетів на свого пораненого товариша. На кілька секунд у вузькому проході утворилася жива пробка з двох бовтаючих тіл у важких обладунках.

Це був хаос. Не бій майстрів, а брудна вулична різанина. І в цьому хаосі Кайен був як риба у воді.

Не даючи їм отямитись, він знову підняв палаш. Не для удару — тримав його як таран. І з усієї сили вгатив навершям руків’я просто у візор шолома впалого воїна.

Пролунав глухий, вологий звук. Воїн здригнувся — і стих.

Усе сталося за три вдихи.

Каллус, що стояв зовні, спостерігав за цим із крижаним жахом. Цей хлопець… він не бився. Він використовував їхню силу, їхню лють, їхню ж зброю проти них. Він перетворив їхню перевагу — злагоджені дії — на їхню слабкість.

Останній гвардієць, побачивши смерть товариша, завмер від шоку. Кайен не чекав. Він висмикнув палаш із шолома вбитого, розвернувся й кинувся вперед — із пастки назовні, на світло.

Це був найризикованіший момент. Він вибігав із вузької пастки на відкрите місце, де чекали двоє свіжих, елітних суперників.

Але він не біг бездумно. Розум Райкера працював на межі.
«Вони чекають атаки, — шепотів він. — Вони чекають захисту. Не дай їм ні того, ні іншого».

Вирвавшись із проходу, Кайен не зупинився. Не прийняв бойової стійки. Він просто біг. Пробіг повз ошелешеного Каллуса й останнього гвардійця, прямуючи до лабіринту вуличок Відстійника.

Його план був простий до геніальності. Він не намагався перемогти. Він намагався вижити.

— За ним! Не дати втекти! — заревів Каллус, отямившись.

Він і гвардієць кинулися в погоню. Але Кайен уже мав кілька секунд переваги. Нирнув за ріг, потім у ще один. Біг не як воїн — як щур, що знає кожну щілину у своєму лабіринті. Це був його дім. Його територія.

Позаду чувся важкий тупіт і лайка. Вони були швидші й витриваліші. На відкритій місцевості вони б його наздогнали. Але тут, у вузьких, захаращених проходах, їхні важкі обладунки й довгі мечі лише заважали.

Кайен біг, а в голові звучала одна думка, один урок, який він виніс із цього кількахвилинного кривавого хаосу:

Сила — не все. Знання — не все.
Іноді, щоб вижити, треба просто бути готовим зробити те, на що ворог ніколи не наважиться. Кинути світильник. Ударити по ногах. Використати чуже тіло як щит. Утекти.

Він пірнув у вузький прохід між двома перекошеними халупами — такий вузький, що воїну в обладунках довелося б протискуватися боком. Зупинився, важко дихаючи, прислухаючись. Тупіт переслідувачів віддалявся — вони пробігли повз.

Безпека. Принаймні на мить.

Кайен притулився до брудної стіни, і його тіло почало тремтіти. Адреналін спадав, і його місце займав біль. М’язи палали від перевтоми. Дві чужі волі, що досі билися в його голові, виснажили його до межі.

Він подивився на важкий палаш у своїй руці. Він урятував йому життя. Але водночас був і його смертним вироком. З цим оружжям він занадто помітний.

З важким зітханням він залишив палаш, притуливши до стіни. Потім підняв із землі свій трофей — легкий, смертоносний чорний меч капітана Райкера, який устиг схопити, вибігаючи з пастки.

Він знову обмотав його ганчіркою.

Двоє убитих гвардійців. Один поранений. Клан Багряного Кулака цього не пробачить. Відстійник більше не був безпечним місцем. Треба тікати. Далеко.