Глава 6: Кров

Не було ні брязкоту сталі, ні героїчного крику. Лише вологе, задушливе хрипіння.
Чорний клинок увійшов у не захищену плоть під горлянкою з огидною легкістю. Він не перерізав горло, а пройшов наскрізь, занурившись у шию на кілька дюймів. Ідеальний удар. Смертельний удар. Удар, який розум капітана Райкера назвав би «ефективним».

Очі гвардійця Корвуса, ще мить тому палаючі люттю, розширилися в останньому, тваринному подиві. Він не міг повірити в те, що сталося. Його могутнє тіло, загартоване сотнями битв, було прошите клинком якогось замориша в брудній дірі. Його сила, статус, гордість — усе це виявилося безглуздим перед одним-єдиним, бездоганно точним уколом.

Він намагався щось сказати, але з рота вирвався лише булькаючий звук, і на обладунок хлинув потік темної крові. Його руки, ще нещодавно такі сильні, ослабли. Палаш із гуркотом випав із пальців. Він зробив один хиткий крок назад і впав на коліна, дивлячись на Кайена з виразом, у якому змішалися ненависть, шок і нерозуміння. Потім його тіло знемогло, і він важко завалився набік.

Мертвий.

Тиша, що настала після цього, була оглушливою.

Кайен стояв, важко дихаючи. Його рука все ще стискала руків’я чорного меча, з вістря якого повільно стікала кров. Він дивився на тіло біля своїх ніг, і розум його був абсолютно порожній. Ейфорії перемоги, полегшення від порятунку — нічого цього не було. Лише нудотна порожнеча і легке тремтіння в колінах.

Запах свіжої крові вдарив у ніс — густий, мідяний. Він був не схожий на старий, звичний запах полів бою. Цей був іншим. Особистим.

Він це зробив. Він, Кайен, убив людину. Не в випадковій бійці, не обороняючись від злодія. Він убив воїна Гвардії Затемнення. Одного з тих, кого звик вважати майже божествами — недосяжними й жахливими.

І в ту мить, коли життя остаточно полишило тіло Корвуса, Кайен відчув це знову.
Те саме відчуття, що й на полі бою, але в тисячу разів слабше. Повітря над трупом здригнулося. Легка, майже непомітна димка почала збиратися у примарний контур.

Нова Епітафія.

Вона була не схожа на рубіновий монумент капітана Райкера. Ця була маленькою, тьмяною й потворною. Вона нагадувала шматок неограненого, брудного залізняка, вкритого грубими, примітивними подряпинами. На ній не було історій про славу чи осягнення Законів. Лише груба сила, лють і проста, як сокира, техніка володіння палашем. Вона була слабкою, жалюгідною — але вона була тут. І вона тягнулася до нього.

Кайен із жахом відсахнувся. Ні. Не знову. Він іще не оговтався після першого поглинання. Його розум був крихким, як тріснуте скло. Ще одне вторгнення, навіть слабке, могло розбити його остаточно.

Інстинктивно він виставив ментальний бар’єр — той самий, яким захищався від шепоту меча. Він зосередив усю свою волю на одній думці: «Ні!»

Залізна Епітафія, вже готова злитися з його душею, завмерла. Вона висіла в повітрі, пульсуючи слабким, хворобливим світлом, наче не розуміючи, чому її відштовхують.

У цей момент тишу зовні порушив нетерплячий голос другого гвардійця:
— Корвусе, якого біса ти там копирсаєшся? Відповідай!

Мовчання було найпромовистішою відповіддю.

— Ламайте завал! — пролунав наказ командира загону. — Швидко!

Знадвору почулися глухі удари. Вони намагалися розчистити прохід. У Кайена лишалися секунди.

Його погляд метнувся по тісній норі. Виходу не було. Він опинився в пастці. Ззовні — четверо елітних воїнів. Усередині — він, труп і душа вбитого, що зависла в повітрі.

Що робити?

Думки металися в паніці. Битися? Безглуздо. Проти чотирьох він не протримається й десяти секунд. Здатися? Після вбивства їхнього товариша — його чекала доля гірша за смерть.

Його погляд упав на залізну Епітафію.
Вона все ще висіла в повітрі, відкинута. І тоді в його розпалений розум блиснула божевільна, відчайдушна ідея. План настільки ж геніальний, наскільки й самогубний.

Він не міг битися з ними як Кайен. Але що, якщо зможе битися як вони?
Що, якщо він використає їхню ж силу проти них самих?

Ззовні пролунало тріскотіння — одна з опор піддалася. Завал ось-ось розберуть.
Часу більше не залишалося.

«Пробач мені», — беззвучно прошепотів Кайен власному розуму.

Він глибоко вдихнув і опустив ментальний бар’єр.

З хижою, голодною жагою потворний шматок залізняка рвонув уперед і влетів йому в груди.

Біль цього разу був інший. Не гострий і рвучий, а тупий, важкий, руйнівний. Наче на його душу впала ковадла. В його свідомість хлинув потік грубих, примітивних знань. Техніка володіння палашем. Не витончена, а силова. Прості, ефективні удари, створені для пролому оборони, а не її обходу. Разом із техніками прийшла й емоція — тупа, бикоподібна лють Корвуса, його зневага до слабкості.

Кайен закричав, але цього разу беззвучно — всередині власної голови. Він боровся, намагаючись зберегти крихти своєї особистості під цим новим нашаруванням.

Ззовні пролунало переможне ревіння — прохід було розчищено.

Кайен підвівся. Його очі палали гарячковим, божевільним вогнем. Він відкинув чорний меч капітана Райкера. Той був надто легким, надто витонченим для того, що він збирався зробити.

Натомість він нахилився й підняв із підлоги важкий палаш убитого Корвуса. Зброя лягла в його руку так, наче він тримав її все життя.

Він розвернувся до проходу саме в ту мить, коли в ньому з’явилася постать лідера загону — чоловіка зі шрамом на обличчі.

Воїн завмер, побачивши немислиму картину: обідраний хлопчисько-стерв’ятник стояв над тілом його мертвого товариша, тримаючи в руках його зброю. Але шокувало його не це.

Його шокувала аура, що виходила від Кайена. Це була груба, знайома аура Корвуса, змішана з чимось іншим — глибшим і темнішим.

— Хто... хто ти таке? — прошепотів лідер, і його рука інстинктивно лягла на руків’я меча.