Глава 5: Перший Удар

Погляд гвардійця випромінював таку зневагу, що її можна було відчути шкірою. Для нього Кайен не був противником — лише сміттям, яке слід прибрати. Брудом, що посмів торкнутися святині. Він навіть не витягнув меча — просто зробив крок уперед і простягнув руку, аби схопити Кайена за горло й покінчити з цим.

У цей момент для Кайена час сповільнився.
Паніка — холодна, липка — намагалася скувати його тіло, але знання, випалене на самій душі, стало бар’єром. Він бачив не просто руку, що тягнеться до нього. Він бачив десяток прогалин у захисті воїна. Бачив траєкторію руху, напруження м’язів у плечі, зсув центру ваги.
Розум мертвого капітана Райкера, холодний і аналітичний, накладався на його власний первісний страх.

«Занадто повільно», — прошепотіла думка, що не належала йому. — «Занадто самовпевнено. Покарай його».

Та тіло Кайена не слухалось. Воно було скуто жахом і виснаженням.
Він був, мов олень, застиглий у світлі очей хижака.

Рука гвардійця вже майже торкалась його обличчя.

І тоді спрацювало не знання — інстинкт.
Інстинкт Падальника, який сотні разів ухилявся від судом поранених звірів і агонізуючих воїнів.

Кайен не атакував — він просто впав.
Опустився на одне коліно, ухиляючись від лінії удару. Рука гвардійця зі свистом розітнула повітря там, де щойно була його голова. Неоковирний, відчайдушний рух — але він спрацював. Кайен виграв мить.

Гвардієць на секунду втратив рівновагу; його масивне тіло подалося вперед у тісному просторі. Ухмилка на його обличчі змінилась роздратуванням.

— Брудна пацюче м’ясо…

І цього було досить.

Поки гвардієць відновлював рівновагу, Кайен — усе ще на коліні — зробив те, що підказувала йому Епітафія.
Він не намагався виконати складну техніку. Обрав найпростіший, базовий елемент «Шляху Червоного Клинка» — колючий удар, створений, аби пробивати слабкі місця в обладунках.

Він не вкладав у нього силу — бо її не мав. Він вклав усе, що залишилось: концентрацію, чіткість, знання форми.

Чорний меч рвонув уперед — не як потужний випад, а як точний укол змії. Клинок знайшов ціль — з’єднання лат під пахвою воїна, що на мить відкрилося, коли той потягнувся вперед.

Пролунав скрегіт металу об метал.
Меч не пробив броню — сили Кайена забракло. Але вістря, скероване з ідеальною точністю, ковзнуло вздовж краю нагрудника й увійшло у плоть на кілька сантиметрів.

Мілка, жалюгідна рана. Для такого воїна — як укус комара.
Та ефект був приголомшливий.

Гвардієць завмер. Його очі розширилися від чистого шоку — не від болю, а від невіри.
Ця щуряча потвора… торкнулася його. Змогла його поранити.
Це було немислимо. Це було образою самого порядку світу.

— Ти… — прорычав він, і його лице перекосилося від люті.

Він забув про наказ узяти злодія живим. Забув про все, крім бажання стерти це приниження. Його рука злетіла — не щоб схопити, а щоб ударити, щосили, наосліп від гніву.

Кайен відскочив назад, ударившись спиною об стіну.
Порожній замах гвардійця влучив у дерев’яну опору стелі. Пролунав тріск — і прогнилі дошки не витримали. Частина даху над входом обвалилася, засипавши прохід землею та уламками.

На мить обидва опинилися у пастці, у напівтемряві, освітлені лише тьмяним світильником Кайена.

— Я вб’ю тебе повільно, — прохрипів гвардієць, і його очі спалахнули червоним у мороці. Він нарешті вихопив свій меч — широкий, важкий палаш, занадто громіздкий для такого тісного простору.

Ззовні долинув схвильований голос другого:
— Корвус? Що там відбувається?
— Я розберуся! — рикнув Корвус, не відводячи погляду від Кайена.

Він зробив крок — палаш зі свистом розсік повітря. Кайен ухилився, і клинок з іскрами врізався у стіну. Простору для маневру не було. Втекти — неможливо. Він опинився у клітці з розлюченим звіром.

Але страх відступав. Його витісняв холодний, кришталево чистий потік інформації, що лився з Епітафії.

«Противник переважає силою, — аналізував розум Райкера. — Але він у люті. Лють народжує помилки. Простір обмежений. Його довгий меч — слабкість. Твій короткий, точний стиль — перевага. Бий у суглоби. У шию. В очі. Змусь його текти кров’ю. Змусь його виснажитись».

Кайен перестав бути переляканим хлопчиськом. Він став зброєю — спрямованою волею мертвого.
Він пригнувся, ковзнув під замахом Корвуса, і чорний клинок знову вжалив — цього разу у щілину на коліні броні.

Знову неглибока рана. Знову скрегіт металу. Знову рев.

Корвус рубонув горизонтально, намагаючись розітнути Кайена навпіл. Той відскочив, наскільки дозволяла стіна, але був надто повільним.
Він бачив, що не встигає.

І тоді зробив не те, чого навчав мертвий капітан, а те, чого навчило життя у Відстійнику.

Він жбурнув масляний світильник просто в обличчя ворогу.

Палаюча рідина облила шолом і груди гвардійця. Маленькі язички полум’я спалахнули на його обладунках. Це не завдало шкоди, але на мить осліпило його й збило з пантелику.

Миті вистачило.

Кайен кинувся вперед, вклавши в удар не силу, а відчай. Забувши про стійки, про захист, про все. Він поставив усе на один удар.

Чорний меч — ведений сорокарічним досвідом мертвого майстра й відчаєм живого Падальника — описав ідеальну, висхідну дугу. Його ціллю було єдине вразливе місце, яке відкрилося, коли Корвус інстинктивно відхилився від вогню.

Його горло.