Глава 4: Червона Мітка

Кайен не знав, скільки пролежав без тями на холодній землі своєї нори. Це могли бути хвилини, а могли — години. Коли він нарешті отямився, першою думкою було, що він помер. Біль — та всепоглинаюча, що розривала свідомість на клапті, — зникла. Її місце зайняла дзвінка, неприродна тиша.

Він сів і одразу відчув — світ навколо став іншим. Чіткішим.
Він бачив кожну тріщину на глиняних стінах, кожну порошинку, що плавала в тьмяному промені світла, який пробивався крізь дірку в стелі. Чув, як за стіною шкребеться щур, і як за кілька десятків метрів п’яниця упустив порожню пляшку. Його чуття загострилися до межі. Наче з очей і вух зняли товстий шар бруду, про який він навіть не здогадувався.

Це була ціна. Його розум, насильно розширений, аби вмістити чуже надбання, тепер міг сприймати більше, ніж будь-коли раніше.

Фізично ж він був виснажений. Тіло ломило, а в шлунку вив голод. Ментальне перетворення спалило рештки його сил. Він потягнувся до шматка коржа й жадібно проковтнув його, запивши останнім ковтком води. Цього було безнадійно мало.

Погляд впав на чорний меч, що лежав поряд. Він відчувався інакше. Шепіт стих. Загрозлива аура чужої волі зникла. Вона не щезла — лише розчинилася в тиші всередині. Стала частиною його самого.

Кайен підняв меч. Зброя більше не здавалася чужою. Він заплющив очі — і знання, отримане з рубінової Епітафії, спливло з глибин свідомості. Не як урок, а як спогад. Він знав цю техніку. Знав її завжди.

Невпевнено, він підвівся посеред своєї тісної нори. Не намагаючись повторити той самий смертельний удар, він зосередився на основі — першій із тринадцяти стійок «Шляху Червоного Клинка».

Його тіло рушило. Без опору, без боротьби. Плавно, точно, з відточеною економією рухів, якою володіють лише майстри. Ноги зайняли ідеальне положення, спина випрямилася, плечі розслабилися. Рука з мечем описала просту, але досконалу дугу.

У цьому русі не було сили. Його тіло все ще було виснажене. Але форма — форма була бездоганною. Він був як художник, що має лише обвуглений уламок замість пензля, проте знає кожен мазок свого шедевра. Йому бракувало фарб — духовної енергії, фізичної міці, якою володів капітан. Але він знав — як.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ. Уперше за багато років — справжня, жива усмішка.
Він зможе. Він навчиться. Цей світ можна зламати.

Та саме в цю мить світ вирішив відповісти.

Ззовні, крізь плутанину брудних вуличок Відстійника, долинули крики. Це були не п’яні верески й не звичні зойки жертв пограбування. Це були крики паніки та жаху. Лунали уривчасті команди. Гупали вибиті двері.

Серце Кайена похололо. Він підкрався до стіни й зазирнув у щілину між дошками.

Побачене змусило його кров застигнути.

Головною вулицею йшов загін — п’ятеро вояків. Їхні обладунки мали колір засохлої крові, а на грудях виднівся герб стислого кулака. Клан Червоного Кулака. Але це були не прості солдати. Це була Гвардія Затемнення — еліта. Їхні рухи були злагоджені, обличчя — холодні, а аура, що огортала кожного, тиснула, немов залізна клітка. Люди Відстійника ховалися, наче щури.

Гвардійці ні на кого не зважали. Один із них тримав у руці дивний прилад — кристалічний компас, чия стрілка світилася тьмяним червоним світлом. Вони щось шукали.

Старий Ґрей мав рацію. Вони прийшли по меч.

— Сигнал найсильніший тут, — промовив гвардієць із компасом, зупинившись лише за двадцять метрів від нори Кайена. — Він у одній із цих дір.

— Розділитись, — наказав старший, чоловік зі шрамом, що розтина́в обличчя навпіл. — Перевірити кожну. Живим чи мертвим — клинок капітана Райкера має повернутись у клан сьогодні. А злодія привести до мене. Голова клану особисто хоче здерти з нього шкіру.

Холодна паніка здавила Кайенові горло.
Тікати? Нікуди.
Сховатись? Марно — той компас приведе їх прямо до нього.
Здатись? Він живо уявив, як із нього «здирають шкіру», — і відкинув цю думку.

Лишався один шлях.

Він відступив від стіни, спиною впершись у сирий ґрунт. Подивився на чорний меч у своїй руці. Його єдиний шанс. Його прокляття — і порятунок.

Важкі кроки двох гвардійців наближались. Вони зупинилися просто перед його дверима.

— Тут, — сказав один. — Мітка майже палає.

Кайен затамував подих. Уся його нікчемна, болісна, брудна дорога звелася до цього моменту. Усе голодування, приниження, усі роки виживання — заради цієї секунди, коли смерть стоїть просто за дверима.

Та тепер у нього був меч. І знання мертвого.

З оглушливим тріском кволі двері розлетілися на друзки. У проході виринула постать гвардійця в червоних обладунках. Його погляд швидко ковзнув по убогій норі — й зупинився на чорному клинку в руках Кайена.

На його обличчі з’явилася зловісна посмішка.

— Ось ти де, малий крадію.