Глава 2. Ціна

Зворотний шлях завжди був небезпечнішим. втома притупляла чуття, а вага здобичі сповільнювала крок і розпалювала жадобу в чужих очах.
Важкий чорний меч, замотаний у брудну ганчірку й закинутий за спину, здавався Кайену то рятівним якорем, то надгробним каменем, прив’язаним до шиї.

Він ішов не до міста й навіть не до селища. Його домом, як і для сотень таких, як він, був відстійник — потворний табір, що прилип до сірої стіни передгір’я, наче гнійний нарив.
Тут жили тіні: падальники, дезертири, дрібні злодії й усі, кому був зачинений шлях у пристойні поселення. Повітря пахло дешевим спиртом, страхом і тушкованою пацюриною.

Кайен, не підводячи погляду, прослизнув вузькими брудними вуличками до своєї мети — лавки Старого Грея.
Це було єдине місце у відстійнику, де можна було обміняти трофеї з поля битви на щось вартісне, і єдиний чоловік, достатньо божевільний, щоб мати з цим справу.

Лавка являла собою жалюгідну халупу, завалену іржавими обладунками, зламаними артефактами й іншим військовим мотлохом.
Сам Грей — зморщений старий з одним мутним оком, а іншим гострим, наче голка, — сидів за прилавком і натирав тріснутий кинджал.

— А, наш найкращий постачальник, — прохрипів він, не підводячи голови. — Сподіваюся, твої мерці сьогодні були щедрі. Мій шлунок вимагає жертв.

Кайен мовчки виклав на прилавок здобич: гаманець із кількома монетами та залізний перстень учня Дому Крижаного Піка.
Меч він залишив за спиною.

Грей зневажливо окинув усе поглядом.
— Слабо. Дуже слабо, Кайене. За це я можу дати кусок чеоствого хліба та флягу води. І то з милості.
— Хліб, флягу води й одну загоювальну мазь, — рівно відповів Кайен. Його плече, по якому минулого разу ковзнув арбалетний болт, знову нило й кровоточило.

Старий прищурив своє єдине гостре око.
— Мазь? Ти став вибагливим. У тебе є щось іще, еге ж? Я відчуваю вагу за твоєю спиною. Не намагайся обдурити Грея — я чую цінний метал, як трупний хробак чує свіжий мозок.

Кайен помовчав. Він знав, що це неминуче. Повільно зняв із плеча згорток і розгорнув ганчірку.
Чорний меч ліг на прилавок. Тиша в лавці загусла. Грей завмер, переставши полірувати кинджал. Його єдине око розширилося. Він обережно, наче боявся обпектися, торкнувся клинка.

— Безгардовий клинок із чорного заліза… — прошепотів він. — Знак капітана Гвардії Затемнення. Особиста зброя голови клану Алого Кулака.

Його погляд став холодним, мов сталь.
— Ти розумієш, що ти приніс, дурню? Це не просто меч. Це вирок.
— Це просто сталь, — тихо відповів Кайен.
— Сталь? — старий захихотів нервово. — За таку «сталь» вони виріжуть увесь наш ВідстІйник! Цей клинок шукають. Просто зараз елітні загони прочісують поля. Якщо дізнаються, що він у тебе…

Договорювати не треба було. Кайен усе зрозумів. Цей меч неможливо продати. Можливо, навіть утримати — смертельно.
— Я не продаю його, — твердо сказав він. — Я прийшов за маззю.

Грей довго вдивлявся в нього, потім кивнув і кинув на прилавок шматок хліба, флягу й глиняну баночку із зеленуватим бальзамом.
— Твоя справа, стерв’ятнику. Але безкоштовна порада: викинь його. У найглибшу прірву. Деякі скарби приносять тільки швидку смерть.

Кайен забрав припаси, загорнув меч і пішов.
Порада була розумною. Але він жив надто довго на дні, щоб відмовитись від єдиного шансу, який трапляється раз у житті.

Його житло — нора, вирита в спресованій землі й укріплена гнилими дошками. Усередині було сиро, темно й тхнуло безвихіддю.
Заткнувши діру в стіні старою рогожею, Кайен запалив олійний світильник. Тінь від полум’я тремтіла по стінах, мов привиди.

Він жадібно з’їв половину черствого хліба, запив водою й обережно наніс мазь на рану — легке печіння змінилося прохолодою.
І тоді він залишився сам із мечем.

Клинок лежав перед ним на старій скрині. При світлі лампи він здавався ще чорнішим — неначе поглинав світло.
Кайен провів пальцем по лезу: воно було ідеально гладким, без єдиної подряпини. І тоді знову — те відчуття. Присутність. Шепіт на краю свідомості.

Він зосередився.
Силует, що з’явився на полі бою, — примара, галюцинація… але занадто реальна.
Кайен взяв меч. Руків’я лягло в долоню, ніби створене саме для нього. І в ту ж мить він почу́в його.

Шепіт.
Ледь відчутний, мов подих у черепі.
Обривки слів. Голоси.

«…Помри…»
«…Багряний Клинок… Затемнення…»
«…за честь клана…»

Кайен різко відкинув клинок. Серце шалено калатало.
Меч проклятий. У ньому живе дух убитого капітана. Грей мав рацію. Його треба позбутися.

Але він не міг.
Щось у ньому — те, що чіплялося за життя зубами, — не дозволяло відпустити.
Він знову взяв меч. Шепіт повернувся — гучніше, ближче. Разом із ним — спалах дикої люті.

Свідомість потонула в чужій силі.
Рука, що стискала клинок, рухалась сама. Удар — швидкий, точний, немов відточений роками тренувань. Повітря свиснуло.
Кайен впав на підлогу, відпустивши меч і задихано втупився у власні руки.

Він розумів.
Меч не був проклятим.
Він не володів ним.

Він навчав.

Привид мертвого капітана жив не в сталі.
Він оселився в його розумі.