Глава 1. Падаль

Повітря Прикордонних Земель мало три незмінні запахи: старої крові, гнилої плоті й озону — примарного присмаку смертоносних технік.
Для Каєна це був запах дому. Запах хліба.

Він рухався полем битви з відточеною економністю, властивою тим, хто давно виконує свою роботу й не хоче померти. Його погляд — холодний і порожній — ковзав по землі, усипаній трупами, ігноруючи жах, зосереджуючись лише на деталях.
Розірвана грудна клітка з почорнілими ребрами — нецікаво.
Тіло, перетворене на крижану статую з вічним криком на обличчі — гарно, але без користі.

Каєна цікавило інше. Символ Багряного Кулака на потрісканому нагруднику. Знак Дому Крижаного Піка, вишитий срібною ниткою на комірі. Цілі руки з пальцями — можливо, на них ще залишилися просторові персні.

Війна між двома великими сектами тривала вже третє покоління. Для них це була священна ворожнеча. Для Каєна — стабільна робота.
Він був Падальником. Стерв’ятником у людській подобі.
Збирав відзнаки загиблих, їхню зброю й цінності, а потім продавав представникам гільдій за їжу й чисту воду. Іноді, якщо щастило, — за кілька духовних каменів низької якості, які можна було виміняти на мазь для ран.

Його чоботи, зшиті з трьох різних пар, грузли в чорній, просоченій кров’ю багнюці.
Небо над головою було вічно сірим, затягнутим попелом спалених селищ і душ.
Це була проклята земля — частина велетенського тіла, на якому, за переказами, жили всі смертні. І тут, на Порубіжжі, гниття відчувалося найсильніше.

Він присів біля трупа учня Дому Крижаного Піка. Юнак, років сімнадцяти. У грудях — діра завбільшки з кулак, краї обвуглені.
Каєн не відчував жалю.
Жаль — це розкіш, неприпустима для тих, чиє життя залежить від спритності пальців.
Він обережно, знаючи де шукати, просунув руку під обладунок і витяг невеликий, але тугий гаманець. Дрібниця, проте вистачить на півбуханки черствого хліба.

Потім потягнувся до руки покійника. На пальці тьмяно блиснуло просте залізне кільце. Не просторове — звичайне. Але й за таке давали кілька мідних монет.
Пальці закоцюбли в посмертному спазмі.
Каєн, не моргнувши, витяг короткий, зазубрений ніж. Звична справа.

І раптом завмер.
Не звук. Не рух. Відчуття.
Важкий, палаючий ненавистю погляд.

Каєн повільно, дуже повільно обернув голову.
За десять кроків від нього, спершись на уламок скелі, сидів воїн. Ще живий.
Його обладунок — колись величний, із гербом капітана Багряного Кулака — був розколотий.
З живота стирчав уламок крижаного списа, оповитий аурою смертоносного холоду, що повільно поїдав нутрощі.
Але він жив. І дивився прямо на Каєна.

У його погляді не було прохання про допомогу — лише бездонна, кипляча зневага.
Погляд бога, що споглядає черв’яка, який копирсається в його прахові.

— Виродок, — прохрипів капітан, і з його рота разом зі словом вирвався клуб кров’яної пари. — Навіть смерть не рятує від таких, як ти.

Каєн мовчав. Його серце, зазвичай спокійне, забилося частіше.
Живий майстер бойових мистецтв — навіть помираючи — у тисячу разів небезпечніший за мертвого.
Один останній удар, одна передсмертна техніка — і від Каєна залишиться лише пляма в цій грязюці.
Його рука інстинктивно лягла на руків’я ножа, хоча він розумів марність цього жесту.

Капітан посміхнувся. Посмішка перейшла в кашель, і він зігнувся, важко дихаючи.
Підняв руку, в якій усе ще стискав важкий чорний меч без гарди.

— Хочеш забрати мій клинок, падалю? — прошепотів він, і в голосі пролунали нотки божевільного сміху. — Доторкнутися до спадку клану Багряного Кулака своїми брудними руками? Що ж, підходь. Візьми його. Я дарую його тобі.

Каєн не зрушив з місця. Він знав ці пастки.
Останній спалах сили — щоб забрати із собою ще одного.
Він почекає. Голод може зачекати. Життя — дорожче.

Минуло, здавалося, ціле століття.
Сонце, якщо воно ще було за попеляною завісою, почало хилитися до заходу.
Холод від списа в тілі капітана посилювався.
Життя поволі згасало. Його погляд тьмянів.

— Проклинаю... — прошепотів він. І це було останнє, що він сказав.

Рука, що тримала меч, розслабилася.
Клинок із глухим стуком упав у багнюку. Голова воїна схилилася на груди.
Він помер.

Каєн почекав ще хвилину, дослухаючись до тиші.
Потім, упевнившись, що небезпека минула, повільно підійшов.

Чорний меч лежав у грязюці.
Виготовлений із рідкісного метеоритного заліза — навіть недосвідчений, як він, розумів, що це скарб.
Не просто їжа на тиждень — це новий одяг, добра мазь, можливо, навіть місце в загальній казармі на місяць.
Цілий статок.

Він нахилився, простягаючи руку до меча.

І в ту ж мить сталося щось дивне.
Коли життя остаточно покинуло тіло капітана, повітря над ним здригнулося.
Це було не схоже ні на що, що Каєн бачив раніше.
На коротку, ледь помітну мить він побачив... відбиток.
Примарний силует капітана — застиглий у останньому, ярісному замаху мечем.
Контур світився тьмяним багряним сяйвом, наповненим такою сконцентрованою ненавистю й майстерністю, що Каєн затамував подих.

Він моргнув — і видіння зникло.

Що це було? Ілюзія? Гра світла? Передсмертне божевілля голодного розуму?
Він струснув головою, відганяючи марення. Неважливо.
Мрець є мрець, а меч — ось він.

Він міцно схопився за руків’я.
Холодна сталь обпекла пальці.

Піднявши трофей, Каєн ще раз глянув на тіло капітана.
Все було, як завжди. Просто труп.
Але всередині, глибоко, ворухнулося щось тривожне.

Образ примарного удару не йшов із голови.
І, сам не знаючи чому, Каєн відчував — ця смерть інша.
І його життя, просте у своєму жахливому повторенні, більше ніколи не буде тим самим.