Нова реальність

Пробудившись, я різко звівся на ноги і шалено завертів головою увсебіч. Ніякого вогню, криків та вибухів. Лише трав’янистий пагорб з самотнім похилим деревом у самісінькому його центрі. На руці та брудних штанях весело грали сонячні промені. Десь далеко, в лісистій долині, вітер хитав пишні крони, які здалеку здавалися дрібними кущиками. Я задер голову, закрившись долонею від сонця, і побачив незвичне для себе посмуговане білими лініями голубе небо. Все це виглядало, наче чергова картина Художника, от тільки той синій вир, в який мене заштовхнули аж ніяк не виглядав полотном. Портал між світами може відкривати лише він та Тінь, тож виходить я зараз у світі людей.

Зрозумівши, що небезпека минула, на мене одразу ж звалилась меланхолія та дуже сильна втома. Я важко сів у тіні дерева та прихилився спиною до стовбура. Що за чортівня щойно відбулася? Чому ми раптом стали смертними? Що станеться, якщо на мене прямо зараз звалиться метеорит? Питання продовжили литися потоком безмежного жаху, який поступово заволодівав моєю свідомістю. Від цього у скронях почало неприємно пульсувати. Я зігнув ноги в коліна і поклав на них голову, прикривши її руками. Тепер стало трохи безпечніше, але питання нікуди не зникали.

Що мені робити? Якщо Художник та Тінь мертві, то чекати порталу додому немає сенсу. Для всіх інших перехід у світ людей односторонній, тож, аби повернутися назад потрібно померти. А смерть відтепер для нас кінцевий шлях. До речі, а Смерть може померти? Від цього питання раптом защемило у грудях. Хвиля безвиході почала накривати мене з новою силою. Тому, щоб приборкати її я різко відкинувся назад і поплескав себе долонями по щоках.

– Все, вистачить себе жаліти, – прошипів я сам собі.

Від цих слів, звісно, легше не стало, але принаймні це зупинило потік саморуйнівних думок. Я знову прихилився до стовбура, вдихнув кілька разів трав’янистий аромат, в якому відчувались невідомі мені солодкі нотки, і спробував розслабитись. Крізь широкі листки пробився тонкий промінь, що впав на носак запиленого чобота. То тепер це моя нова реальність? Неочікувано для себе я засміявся.

– Це ще стадія торгу чи перехід до прийняття?

Дерево чомусь не відповіло на моє питання. Зрештою, я не став перепитувати, а підвівся й ще раз оглянувся навколо. Перехід в інший світ супроводжується величезним викидом магії, тож людські чарівники точно злетяться на нього, як бджоли на мед. Тому зараз мені негайно потрібно обрати будь-який шлях, а все інше залишити на потім. За пагорбом по менше наче виднілись оброблені поля, туди я й покрокував.

Густі чагарники м’ялися під ногами, утворюючи нерівний м’який килим. Я зірвав квітку ромашки, чиє стебло доросло аж по пояс, і вдихнув її аромат. Щось подібне легко відтворювалось у Міжсвітті, проте, виявляється, ілюзія сильно відрізняється від реальності. Примарне відчуття завжди далеке й слабке, наче спроба зрозуміти смак винограду по одним лиш розповідям того, хто його куштував.

Час пролетів непомітно і я навіть не одразу звернув увагу, коли долина змінилась обробленими полями. Між ними була витоптана стежка, проте перш ніж зійти на неї мені довелося пройтися по пшениці, що тільки от-от почала жовтіти. Де-не-де виднілися червоні вкраплення макових пелюсток, а повітря повнилось інакшими ароматами, від яких паморочилось в голові. Я вдихав спокійно й глибоко не в змозі надихатись цим живим запахом. Все ж нашим ілюзіям ще дуже далеко до оригіналу.

Через кілька хвилин я побачив землеробів, що працювали сапами і перші хатинки, що були розкидані досить далеко одна від одної. Трохи далі, поряд з вузькою річкою, клубочився чорний дим, а зліва від поселення, на квітучій галявині, випасалася рогата худоба.

Ближче до серця села відстань між хатинками вужчала, тож сходити зі стежки не довелося. Нечисленні люди, які проходили у своїх справах кидали на мене косі погляди. Їхні полотняні сорочки виглядали більш охайними, ніж мій вишитий дублет, тож їхнє упередження мені цілком зрозуміле. Трохи ознайомившись з околицями, я хотів розпитати місцевих чи можна тут десь переночувати, але в око мені досить вчасно втрапила вивіска з пінистим кухлем.

Великий двоповерховий дім з річкового каменю та солом’яною стріхою всередині виглядав досить тісно. Тут було темно, свічки горіли лише за стійкою шинкаря та на двох столах, за якими сиділи відвідувачі. Один з них мене чимось занепокоїв. Біля вузької дерев’яної рами сидів чорноволосий юнак, його жорсткі кучері нагадували мені витки пожованої псами Смерті конопляної мотузки, проте охайний чорний дублет та досить дорогі чорні шкіряні нарукавники говорили про його високий статус. На мить ми зустрілися поглядами та навколо його яструбиного носа заворушилися шкіряні складки, наче він принюхувався. Так, можливо, від мене трохи несе, але міг би дочекатися, поки я відвернуся.

– Ви, здається, не місцевий, пане. Що вас сюди привело?

Я обернувся до корчмаря. Це був звичайний чоловік в тілі, який не відмовляв собі у додаткових порціях їжі. Типова людина з типовими грішками, серед яких, певен, знайдуться й більш гірші. Він промовив до мене мовою північного континенту, але я не встиг вловити діалект. Щоб перепитати треба знати відповідне слово, тож мені нічого не лишилось як гмикнути й дуже високо здійняти брову.

– Питаю, що вас привело в наш заїжджий двір? – спантеличено перепитав він.

Як незмінному наглядачу за людською історією мені відомі абсолютно всі писемні мови, однак читати й розуміти – не означає говорити.

– Кімната, – я прокашлявся, прочищаючи горло. – Кімната й їжа. Далека дорога.