Останній суд

Переступивши через поріг у самісіньку пітьму, вже через мить я потрапив до овального залу з величезним троном посередині та не менш величезним Справедливістю на ньому. Гігант з вічно насупленими бровами та незадоволеним обличчям не зводив погляду з прикутого до підлокітника Війни, що принизливо стояв на колінах прямо біля його чобіт. Скільки разів я вже бачив цю картину? Я б сказав: «завжди недостатньо» і був би не проти, якби Художник зробив для мене замальовку. Цей пустоголовий дурник відсидить кілька років під домашнім арештом, після чого знову візьметься за старе. Інакше й бути не може, така вже природа істот Міжсвіття.

Я проштовхнувся вглиб зали, оскільки пізніше мене все одно викличуть до трибуни, і зупинився неподалік від трону, де натовп був найменш тісним. Щоб вбити час, я став вдивлятися у картини, якими усіяли майже весь стінний простір. Здебільшого на них зображався суд зі стратою в різних її варіаціях, через що й так гнітюча атмосфера ставала ще більш не зручною.

Мені, як прикутому до Великого архіву наглядачу, абсолютно байдуже на те, чим там займаються люди і які нові методи вбивства вони вигадують. Проте, схоже, Висока рада вбачає у цьому щось дуже серйозне. Вбивство істоти Міжсвіття це, звісно, неприємна новина, але цього не сталося, якби вони не вбивали б смертних. І якраз про ці останні грішки Війни й почав говорити Справедливість.

– Поки все звучить як завжди. А ти що скажеш, Літописцю?

На моє плече лягло п’ять кістлявих пальців і легке роздратування, що сьогодні нікому не приходить в голову підійти до свого співрозмовника спереду. Я обернувся через плече на Смерть і привітно усміхнувся. Цей худий чоловік на половину виглядав як живий людський труп: вся його ліва рука була обтягнута тонкою шкірою, крізь яку виднілася кістка, а пів обличчя взагалі було без шкіри. Частина зубів виглядала, наче зубці пилки, одне око було блідо-зеленим, а інше просто блідим. За могутністю йому рівня лише Висока рада та Безодня, тому проблема зовнішності у нього не через брак сил. Після повстання Хаоса, Смерть зловив момент і знищив його тілесну оболонку. Хаос відповів тим самим. І хоча пройшло вже багато тисячоліть, я все ще не можу до нього звикнути.

– Скоро почуєш, – відмахнувся я, намагаючись не пропустити мимо вух запрошення Справедливості.

Дочитавши обвинувачення, гігант покликав мене до трибуни. Смерть, здається, щось хотів мені відповісти, але відмовився від своїх намірів і відступив на крок назад. Я не втрачав часу і поспіхом підійнявся на три сходинки до високого столу, дістав з внутрішньої кишені згорток паперу та, прочистивши горло, почав голосно зачитувати свої записи.

– У самому розпалі бою до підніжжя пагорба приїхав віз, на якому група людських чаклунів перевозила величезний уламок Хаосу.

Залою прокотилася перша хвиля подиву і тихі перешіптування. З того часу, як Смерть знищив фізичну форму Хаосу, а його силу було заковано у кристал – у світі час від часу з’являються уламки концентрованої ненависті, що одразу ж трансформуються у безжалісних монстрів. Тож це був перший випадок, коли уламок залишився у формі кристала.

– Людські чаклуни виконали незнайомий нам ритуал, – продовжив я, – після чого скористалися кристалом як каталізатором та викликали блискавку, що одним ударом знищила Війну та Хоробрість.

Всі пики істот Міжсвіття враз перекосились від жаху та люті. Вони загуділи, наче бджоли, силуючись перекричати один одного у спробі вигадати найбільш жорстоку кару для людських чаклунів. Звісно, криво посміхнуся я, жорстокість неодмінно знизить градус ненависті до нас і точно стане підґрунтям до встановлення вічної дружби. Все як завжди. Коли живеш стільки років, то навіть не сподіваєшся на якісь зміни.

– Дякую, Літописцю.

Я вклонився Справедливості та пішов назад у гущу натовпу.

– Тиша! – прогримів гігант і зал у ту ж мить затих. – Війна спровокував людей до засвоєння магії хаосу, тож його чекає відповідна кара! – Справедливість звівся на ноги і вказав усіяною перснями рукою на в’язня. – Всі прибічники Хаосу точаться у безмежній пітьмі Безодні, тож на Війну чекає те саме – довічне ув’язнення без права на прощення.

Від такого раптового повороту історії я обернувся через плече і не побачив в очах Справедливості ані краплі сумнівів. Що ж, сьогоднішній день повен сюрпризів. В залі почалася суперечка і нова хвиля криків, якою, схоже, вирішив скористатися Війна.

Я не помітив коли саме, але Війна розірвав пута, після чого його охопило червоне полум’я – закляття переходу у людський світ. Побачивши це, найближчі до нього істоти кинулись, аби зупинити втікача. Хоробрість був найшвидшим. Він змахнув мечем і одним точним ударом зніс велетню голову. Тож тепер лишалось тільки дочекатися, коли червоний вогонь розгориться ще сильніше, щоб сформувати нове тіло,  й встигнути закувати того у нові кайдани.

Проте тут було щось не так. Вогонь поступово згасав, а тіло Війни дивно сіріло та лущилось. Дрібні тріщинки вкрили всю його шкіру, а простір між ними кожної секунди більшав. Ми споглядали за цією сценою безшумно, очікуючи, що Війна от-от знову постане перед нами. Однак на його місці лиш лежала купка попелу. Я розкрив рот, не вірячи власним очам. Нічого не відбувалось. Абсолютно нічого. Серед натовпу почувся перший крик жаху, що стало сигналом невідворотного.

Хтось прокричав, аби Хоробрість схопили та закували в кайдани. Перелякавшись, він вкрився жовтим вогнем, аби втекти від гніву Міжсвіття у світ людей, однак вже через мить заверещав, впав на підлогу та почав качатися з боку на бік, аби загасити полум’я. Втім, йому це не вдалося, а на підлозі з’явилася ще одна купка попелу.