Міжсвіття

Людські легенди кажуть, що між світами є місце, де живуть безсмертні істоти. Кожен з них – уособлення чогось суто абстрактного: смерть, доля, гнів, спрага. Їхня сутність і є особливістю, що визначає життєву мету безсмертного. Розбрат – сіє суперечки, Війна – пробуджує в людині неприборканий гнів, а Обман – винуватець у всіх придворних інтригах. Тож, кожен з них, зокрема, дуже зручне виправдання своїм невдачам. А проте, схоже, цю легенду людям приніс хтось із наших, оскільки цей короткий опис влучніший за будь-який науковий трактат.

В двері тихо постукали і я жестом велів їм відчинитися. В мою вбогу кімнатку увійшла вузькоока шатенка. Пробираючись крізь стоси книжок, вона поставила на завалений паперами стіл канделябр з трьома свічками та простягнула мені запечатаний сувій. На печатці зображались терези, тож ім’я відправника мені вже було відоме, проте моя служниця все ж вирішила його озвучити.

– Це від Справедливості, пане, – сказала вона, і зібравши брудний посуд, вийшла з кімнати.

– То вирок вже винесений і лишились тільки формальності, – пробурмотів я сам собі.

Посидівши ще з хвилинку, я зітхнув і підійшов до шафи з речами. Всі сорочки, плащі та інший одяг був вимазаний у чорнилі, і аж ніяк не виглядав пристойно.

– Скільки ж часу пройшло відтоді, коли нас востаннє скликали до зали суду? – знову забурмотів я. – П’ять років? Десять? Здається, я кинув його до… Ага!

З-під купи штанів я дістав прим’ятий дублет зеленого кольору, вдягнув його поверх своєї сорочки та поглянув у дзеркало. Моя зовнішність, на відміну від зовнішності інших істот, вирізнялась абсолютною простотою: худе вкрите щетиною обличчя, сплутане русяве волосся, яке я щойно заплів у хвіст, карі очі, трохи чорнила на щоках і темні кола під очима. Словом, без магічного втручання, яким часто грається моя сім’я, я найбільше зі всіх нагадую людину.

Інший одяг здався мені цілком годящим, тож, загасивши усі свічки, я спустився на перший поверх таверни. З допомогою магії творення, кожна істота Міжсвіття може створити дім на свій смак і мій розділяє хіба тільки Смерть. Він же й подарував мені двох слуг, один з яких, кремезний чорношкірий бородань, взяв на себе роль корчмаря, а дівчина – кельнерки. Вона саме, усміхнувшись, підійшла до мене з мокрою ганчіркою і почала з силою терти нею мої щоки.

– Сподіваюсь, ви не збирались піти в такому вигляді? Боюсь уявити, що про мене будуть плести ті старі відьми.

Альзія й сама не була молодою. Вона померла, здається, років п’ятсот тому, так само як і Сунак. Зрештою, вік у Міжсвітті дуже відносний, а от щодо відьом – це дуже влучно.

Я подякував служниці за турботу, взяв зі стійки кухоль сидру і, попросивши Сунака підготувати ще один до мого повернення, направився до виходу. Всього один дотик до ручки і все навколо враз поплило. Темрява осяялась білими цятками, що за мить почали наливатись блакиттю. Поступово цятки ставали плямами, насичуючись кольоровим різнобарв’ям, аж поки не сплелись у цілісну картинку.

Звикнувши до нового оточення, я почав оглядатись навколо. Це була зала очікування. Подібні місця зібрань завжди змінюють відповідно до їхньої причини. Цього разу було вирішено обрати чорно-фіолетову гамму, тому стіни мали смолистий відтінок, гобелени зі знаками відмінності кожної з істот були обшиті нитками темно-бузкового кольору, а для нечисленних меблів використали матеріали з вулканічного скла та танзаніту.

Я пройшов повз свій гобелен з зображеним на ньому пером та сувоєм і, обійшовши обсидіановий столик з напоями, поставив на нього пустий кухоль, щоб натомість взяти келих темного вина. Між столиком та величезним вікном, за яким сяяла бліда зірка, Художник творив свій черговий шедевр і, помітивши мене, обернувся прикритим маскою змії обличчям, щоб привітатись. Я махнув головою у відповідь і в чергове задумався, яка ж неприродна зовнішність за нею ховається? Проте думав про це недовго, оскільки мене зацікавила його картина.

Основний фокус зосереджувався на двох людях, що долілиць лежали на схилі пагорба. Чоловік виглядав, наче розбійник, що ніколи не бачив ані ванни, ані голки з ниткою та мав при собі меча. Дівчина ж виглядала пристойніше, хоч і була вдягнута у звичайну простору сорочку та чорні кальсони. Вони спостерігали за тим, як створіння, схоже на живу тінь, один за одним знищувало групу озброєних людей. І хоча все це виглядало доволі моторошно, я наче відчував у цій картині справжнє життя. Воно притягувало мене і примушувало доторкнутися, тож я мимоволі підійняв руку і мало-помалу почав тягнутися нею до полотна. Проте Художник різко схопив мене за зап’ясток і тим самим повернув до тями.

– Ви дивіться хто виліз зі своєї нірки! – пролунало позаду. – Та це сам Літописець, власною персоною!

Я обернувся і побачив перед собою Розбрат, за якою, криво посміхаючись, стояла Чума. Розбрат, рудоволоса фурія, з нестерпним характером, схопила келих вина зі столу і скептично оглянула картину Художника, після чого знову перевела погляд на мене і вклала у нього стільки презирства, що я інстинктивно відвів очі.

– Вже придумав в чому будеш звинувачувати Війну, га?

– Я розкажу лише те, що записав Великий архів, – роздратовано відповів я, а затим повторив криву посмішку Чуми, – так само, як робив це на твоєму суді.

– Черв’яче, – процідила вона крізь зуби, а на кінчиках її полум’яного волосся з’явилися дрібні вогники, – ти, здається, забуваєш про різницю в силі.