Пролог

Дув легкий літній вітерець. Темно-зелений пагорб вкрився першими променями вранішнього сонця, розсіюючись у хмарі бурого пилу. Поступово ці промені сковзали вниз по схилу, освітлюючи табірне містечко, в якому все ще де-не-де горіли нічні вогнища. Нещодавня тиша швидко змінилася звичними для таких місць звуками: виск метала, по якому проходяться точильним каменем, крик вічно незадоволених командирів, вереск голодних тварин. Тим же часом коні, вози та заковані у залізо люди перемішували місцеву рослинність з брудом, згущуючи пилову завісу. Зрештою, один з променів зупинився на велетні у чорному обладунку, на плечі якого лежала величезна сокира.

Він стояв неподалік від табору і, поки позаду нього вишиковувались солдати, невпинно дивився на пагорб, де поступово теж з’являлися озброєні люди. Велет довго не ворушився, нагадуючи металеву статую, аж дочекавшись слушного моменту, підійняв сокиру та вказав наверх. Позаду почувся крик, забряжчала сталь, проте йому було на це байдуже.

Завихорився пил. Шестерні долі прийшли у дію. Пісня битви зайшлася страхітливою мелодією, яка була єдиним, що приносило велету радість, єдиною його життєвою метою. Він розмахував сокирою, наче кувалдою, розкидаючи солдат у жовто-чорному сюрко, наче набридлих комах. Аж раптом на очі йому втрапив інший велетень – закований у цільний обладунок, що прикрашався блакитним сюрко, та озброєний дворучним мечем, на лезі якого сяяли помаранчеві руни.

Два полководці зійшлися у вирішальному поєдинку. Війна та Хоробрість. Сокира та меч. Все інше – пил, інструменти, які живуть лише заради того, щоб померти. Тому ніхто з них не помітив, як поза меж поля бою прикотився накритий чорною тканиною віз. Так само ніхто не звертав увагу на вдягнутих у сірі роби людей, що зірвали накриття, під яким ховався бузкового кольору кристал, що зовнішнє нагадував залишок від метеорита. Вони обступили артефакт колом, заспівали в унісон і доти чисте небо поступово стало вкриватися сірими хмарами.

Тіні поглинули вранішні промені. Хмари почали прибирати чорного відтінку та закручуватися. Вітер посилився. Долиною прокотився перший грім. Одразу після цього в хмарах над велетами запульсували тонкі фіолетові цівки енергії, що зрештою розрядилися могутньою блискавкою. Всього мить і двох полководців, наче ніколи не існувало.

Небо знову стало ясним. Подув легкий літній вітерець. Теплі сонячні промені вкрили закривавлений пагорб. Шестерні долі заскрипіли та зупинились, зануривши все у тишу. Хотів би я сказати, що у цій історії поставлено крапку, але…

Коло історії зазвичай замикається, щоб початися знову. Проте інколи стається певний злам, і новий виток, у пошуках свого кінця, закручується у спіраль. Щойно безсмертні істоти померли від людських рук. Я затримався на цій думці, відклав перо та відкинувся на спинку стільця. Мною поступово заволодівала бентега, а разом з нею і нестримна цікавість.

– Що ж, – прошепотів я сам собі, – нарешті щось новеньке.