Сни на Белебні

☽ Байки Явахуйського Кажана ☾

«Історія ніколи не помирає.
Вона лиш осідає у болотний мул.
А те, що пам'ять зі страху витісняє,
Вороняча земля йому дає притул.
І в Переддень Сліпого Покою,
Шукаючи тих, хто в темряві йме,
Карнавал Явахуйський на болотному гної
Вистави свої для Смерті в’є»

(Із гримуару воронячих друїдів;
«Явахуйська Містерія», книга IV; 
рукопис 1666 року)

Це було затиснуто між двома віками, у часи, про які паперові книги воліють мовчати.

На зламі часів, у вечір, розмитий прадавнім спокоєм, сивий Каспіян Ярий Лис та юний Малахій Лютий Лихомор, два друїди-пілігрими, збитими ногами міряли стежки між давно згаслими поселеннями. Вони проходили крізь занімілі долини, шукаючи місця, де земля розмовляє з потойбіччям. Доля привела їх до Червивого Порогу, мальовничого схилу Хрестового пагорба, який плавно відкривав браму Воронячого лісу. Це був край, за яким починалося прадавнє Царство Вія, земля з глибокою, лиховісною славою. Саме там містики зупинилися на ночівлю.

Серпнева ніч огортала белебень сухим, лагідним теплом. У високих кронах патріархальних дубів час від часу важко переверталися й глухо каркали старі круки, вартуючи межу між світами. Небо розсипалося мільйонами кришталевих світил, степ дзвенів тисячо голосим співом цвіркунів, а повітря пахло висушеними польовими травами та джерельною свіжістю водойми. Мандрівники влаштувалися біля крихітного, дивовижно гарного ставочка. Прозора вода зі дзвінким сміхом линула з кам'яного водоспадика, а поруч стояв велетенський, посивілий від часу пень. При його основі чорніло невелике дупло, перекрите мініатюрними дерев'яними дверцятами з бронзовими завісами… Таємний вхід до підземних лабіринтів.

Праворуч від водоспаду, на вогких валунах, та під корою й мохом старого пня, рясно цвіли дрібні грибочки з шапочками кольору тьмяного срібла. Каспіян та Малахій набрали їх у мідний казан, розвели невелике, затишне багаття й зварили духмяний, густий суп.

Минула година відтоді, як вони повечеряли. Теплий навар сповнив тіло дивним спокоєм, але незабаром зіниці містиків розширилися до розміру серпневої повні. Обриси нічного лісу почали грати химерними барвами, Чумацький шлях над головами розплавився і розтікся, а межі між вигадкою та реальністю стали майже невідчутними. Саме в цю мить над ставочком прокотилася хвиля прохолодної сирості, і з боку прадавніх хащів наплив лагідний, молочно-білий туман…

Імла огортала береги ставочка, наче шовкове полотно, і в цьому білому мареві першим ожив прадавній пень. З тихим рипом мініатюрні дерев'яні дверцята при його основі прочинилися, випустивши назовні тоненьку цівку темно-жовтого світла. З підземелля, кумедно перебираючи кривими ніжками, повискакували химерні гномики. Дрібні, мов сухі лісові горішки, істоти у поношених оксамитових кафтанах та чудернацьких брилях, скинули догори крихітні кістяні флейти, калинові сопілки та мідні сурмиці, один витяг мініатюрний козобас, а ще один — бубон. Вони вдарили у темряву запаморочливу, фатальну мелодію, дикий фольк, ярмарковий хаврах, спечений із потойбічним сумом. Звуки інструментів розливалися по сирому повітрю, змушуючи воду у ставочку тремтіти дрібними риб'ячими лусками.

Тієї ж миті на самому краю лощини спалахнули перші лихоманкові вогні. Це сунув бродячий Явахуйський Ярмарок, хворобливий цирк напівзабутих фантомів, що мандрував між світами у Переддень Сліпого Покою. У туманному маренні перед очима чаклунів розгорталася дика, божевільна панорама. Крізь болотяні зсуви котилися високі вози загробних прибульців, затягнуті шкаралупою прісноводних потвор та чорним рогозом. На аренах із випалених дощок танцівниці сирени з прозорою шкірою випльовували у зоряне небо барвисті примарні феєрверки. Снопи отруйно-зелених та пурпурових іскор розліталися по небу міражами із солодким запахом паленого пір'я та сірки.

Там богемці розплачувалися за тухле пиво не золотом, а зубами померлих родичів, витягуючи їх із глибоких кишень разом із сухими дитячими пуповинами. Гротескний регіт, клацання кістяних кастаньєт і хрип сопілок спліталися у єдиний тугий вузол, від якого в головах містиків шалено паморочилося.

Аж раптом із горішніх гілок замоклого вільхового сухостою впала густа, важка тінь. Широко розправивши шкірясті крила, до багаття беззвучно спустився лилик. Велетенський Кажан із кістлявими пальцями на згинах крил та очима, що палали тьмяним янтарним вогнем. Опустившись на мох прямо біля мідного казанка, він повільно склав крила, перетворюючись на худу, горбату постать у сухому, потертому жупані. Його обличчя нагадувало висохлий відьмацький корінь, але очі дихали гострим, прадавнім розумом.

Істота не злякала друїдів, адже грибний суп уже змив із їхніх душ будь-який страх. Кажан нахилився над казанком, занурив кістлявий палець у залишки гарячого навару, вилизав його й задоволено просичав, вряди-годи клацаючи гострими зубами:

— Навар гар-р-рний... Пр-равильний! Червивий гриб Червивого Порогу завше відчиняє двері саме ті, які розум тверезий на дев’ятьох засувах тр-р-римає. Вогні святкові, праздні, чи не так гадаєте? Ви дивитеся на цих прибульців, панове, і думаєте, що фестиваль? О-о-о ні-і-і... Це лиш піна на болота поверхні. Збіговисько потвор, що збир-рають чужі страхи й пр-рокляття жнивують.

Малахій Лютий тихо хитнув головою, підсунувши до гостя дерев'яну миску:

— Якщо це піна, то де ж саме болото, дядьку?

— Так прямо тут болото, пане, під ногами вашими, — очі Кажана звузилися, а голос став подібним до шелесту сухого очерету на морозі. — Ця твань переповнена легендами, від яких мертві в трунах загор-ртаються у саван власний. Хочете, я вам декілька історій цього краю р-розкажу? Шість легенд, які ярмарок цей тягне за собою на ір-р-ржавих ланцюгах...