Чорна вовна Дідька

У селі Лейлова Доля ніколи не тримали чорних овець. Якщо народжувалося в кого таке ягня, його різали першого ж дня, а м’ясо закопували за цвинтарем, навіть собакам не кидали. Казали, що чорна вовна приваблює Лисого. Того самого чорта з рогами та хвостом про якого в церкві байки розказують. Та Лейловий біс був дещо інакший. Старі люди знали, що він більше схожий на мокру ковдру, що звалялася в багнюці, і ходить на чотирьох тонких лапах, наче підбитий пес.

Прадід Комижа, той що Лютий, був чоловіком упертим. Коли наприкінці осені до його отари прибилася чужа чорна вівця, він не послухав сусідів. Тварина була така гладка, з густою пишною вовною, що так гарно лисніла на сонці. Ну прям шовк, ну розкіш. Семен загнав її в хлів і вирішив обстригти перед самими заморозками.

Дружина його, заходячи ввечері до хати, зблідла й зауважила, що з хліва тхне не гноєм, а сирою річковою водою й гнилими водоростями. А ще бідкалася, що вівця не мекає. Мовляла, що та просто стояла в темряві і весь час обнюхувала стіну, видаючи дивний звук, ніби хтось зашкарублими пальцями чухає суху дошку.

У ніч, коли Семен уперше ліг спати в новій свитці, витканій з тієї самої чорної вовни, все й почалося.

Якось та колись серед ночі він прокинувся від того, що йому стало неймовірно душно. Свитка на лавці в кутку хати наче розбухла, стала важкою. Семен підвівся, щоб відчинити кватирку, і раптом помітив, що на підлозі коло печі сидить його маленька донька, Маринка. Вона сиділа спиною до нього, у повній темряві, і щось швидко-швидко перебирала пальцями.

Семен підійшов ближче, нагнувся і закляк. Дівчинка тримала в руках жменю тієї чорної вовни і пхала собі до рота. Ще й так глибоко, що аж очі печуть, з орбіт вилазять. Ледь ловила повітря короткими ковточками, хрипіла, аж пінилася, але затято забивала стравохід цим брудним хутром. Коли батько схопив її за плечі, Маринка повернула до нього обличчя. Її зуби були повністю заліплені чорними ворсинками, а з-під повік замість сліз текла густа болотна твань. Лише одне зміг розібрати батько, що вона там шепотіла:
— Він гріється, — шкварчала дівчинка, — Тепло Нам!

До ранку вона померла. Коли сільський фельдшер намагався витягти вовну з її горла, виявилося, що вона пустила коріння. Дрібні чорні ниточки проросли крізь м'які тканини шиї і зрослися з жилами.

Семен після похорону геть збожеволів. Він узяв сокиру, пішов у хлів і забив ту вівцю. Але коли почав знімати з неї шкуру, під вовною не знайшлося ні м'яса, ні кісток, ані крові. Там була лише щільна, волога маса річкового мулу, перемішана з людським волоссям і старими заіржавілими цвяхами.

А через тиждень зник і сам Семен. Сусіди розповідали, що бачили, як уночі повз цвинтар ходило щось дивне. Воно пересувалося на чотирьох кінцівках, але то була точно не тварина. То був чоловік, зашитий у чорну ковдру, який голосно плакав і волочив за собою ноги по замерзлій грудній землі.

З того часу минуло більше ста років, села вже давно немає, все поросло лісом. Але на місці, де стояла Семенова хата, трава досі росте дивною — вона ніколи не зеленіє, а навесні сходить м’якими, чорними кошлатими жмутами, які пахнуть річковою гниллю. І якщо ти випадково наступиш на таку купину, ніколи не бери її з собою. Бо те, що шукає свою свитку, прийде за нею в твою хату, і ти сам не помітиш, як твої пальці почнуть шукати в темряві чорну, мокру вовну Дідька.