Замурована косинка

Пані Вернадська з Скандинавії повідує:

У мене є залізне правило, яке я ніколи не порушую: якщо прокидаюся посеред ночі не по нужді, то більш не заплющу очей, поки не обійду весь дім і не перевірю, як спить моя донька. Може параноя. Сестра твердить — материнська гіперопіка. А мій пан Кажан каже, що це пам'ять, як ота пліснява, вросла в мої кістки ще з одинадцяти років. Пам'ять про те, що темрява вміє підбирати ключі до будь-яких дверей.

У дитинстві мені щоночі снився один і той самий сон. Заїжджена, липка платівка, через яку я боялася заплющувати очі. У тому сні я вставала з ліжка і йшла темною квартирою. Я знала кожен її куток на дотик: вітальня, поворот ліворуч, довгий коридор, що впирається у ванну. Але посеред коридору був вхід до третьої кімнати. Дверей там не було. Лише висока, під саму стелю, арка. І чорнота в ній така густа, наче дьоготь.

Кожного разу, коли я йшла повз, у мене всередині все стискалося від тваринного страху. Знаєте це відчуття, коли біжиш уночі з туалету до ліжка і здається, що Хтось ззаду от-от наздожене і схопить за п'яту? От і я намагалася йти швидше, але ноги ніби оніміли навпроти тієї арки. Я зупинялася і вдивлялася в ніщо. Спочатку була мертва тиша. А потім із глибини кімнати починало доноситися шурхотіння. Легке, огидне човгання по паркету. Але люди так не човгають, ну не люди так шарудять. Так пересуваються стоноги! Дуже великі комахи або жирні, якісь важкі змії. Страх заціпеніння сковував горло, і в мить, коли Воно мало виповзти на світло, я з криком прокидалася.

Батьки відмахнулися. Дорослих мало хвилюють дитячі жахи, у них же свої, “реальні” проблеми.

А за рік ми переїхали. Мій покійний дідусь помер, і батьки вирішили заселитися в його стару квартиру. Ми ніколи не були в ній раніше, точніше, я особисто ніколи в ній не бувала. Дід жив бірюком, похмурим одинаком, нікого не пускав. І от уявіть мій шок, коли я переступаю поріг, а там: та сама вітальня, поворот ліворуч, довгий коридор і... та сама висока арка під стелю. Я заніміла посеред коридору.

— Тут твій дід і сказився, — легко так, навіть із якоюсь дурнуватою посмішкою сказав батько, вказуючи на арку, — Тут і заляг назавжди.

В ту ж ніч сон повернувся. Це був справжній кошмар. Один в один з дитинства. Але тепер він набув чіткості від якої взагалі хочеться видерти собі очі. Коли уві сні я підійшла до арки, шурхотіння комах стало значно гучнішим. З темряви на світло місяця виповз мій мертвий дід. Він був вивернутий, зламаний у суглобах, як величезний худий павук. Обличчя перекошене, замість очей — чорні дірки, а на голові — стара, брудна бабська косинка, яка намертво вросла в лисину. Він рухався на чотирьох кістлявих кінцівках, блискавично викинув уперед синю руку і схопив мене за щиколотку. Пальці були холодні, як лід із криниці.

Я прокинулася від власного вереску. На нозі, саме там, де він тримав, ще довго тримався синець.
Врешті-решт, десь через пів року я таки змусила батьків замурувати ту кляту арку. Прохід пробили з кухні, і трішки згодом кошмари нарешті припинилися. Я думала, що замурувала цей жах назавжди. Але як же я помилялася.

Минуло багато років. Ми збудували новий, великий приватний будинок. Це був уже другий Новий рік, який ми святкували на новому місці. День видався важким, пригадую: робота, корпоратив в обід, привітання від керівництва, купа подарунків; додому приїхала втомлена, а на столі ще кінь не валявся; поки все приготувала, поки сіли за стіл під бій курантів... І коли відкрили шампанське, мене вкусила дика втома. Почуття виконаного обов'язку і алкоголь розморили остаточно.

До переїзду ми жили в квартирі, і там у нас була традиція — після дванадцятої виходити на балкон і кричати у вікно, вітаючи сусідів. А так як тут тихий приватний сектор, то ми з донькою просто вибігли на ґанок подивитися на сусідські феєрверки. З нами жили два коти: старий Пухко, якого ми забрали ще з квартири, і приблудний сусідський Кузя. Минулого року ми закривали їх у ванній, щоб не злякалися салютів, а цього разу в новорічній метушні геть забули.

Коли повернулися до хати обмінюватися подарунками (я навіть котам купую якісь смаколики), я помітила, що Пухка немає. Почалася паніка. На вулиці, як на зло, пішов мерзенний дощ зі снігом, та вже й вітер свистів у всіх щілинах. Ми обійшли всю хату, кискали на подвір'ї, але кота наче корова язиком злизала. Настрій було повністю зіпсовано. Втішаючи себе думкою, що Пухко просто забився десь під диван від петард і вилізе зранку, ми лягли спати.

І ось почався той дивний сон.

Я лежу на ліжку в глибокій напівдрімоті. Раптом відчуваю, як на матрац м'яко стрибає щось важке. Відкриваю очі. Наді мною сидить біла кішка з неймовірними, великими блакитними очима. Не встигаю я здивуватися, як із іншого боку застрибує друга кішка, але ця стара, облізла яскраво-руда. Я точно знаю, що це саме кішки, хоча ніколи їх раніше не бачила. Вони лягають з обох боків від мене, і від їхнього тепла розливається такий дивний, потойбічний спокій. Мені так добре стало, але розум шепоче: «У тебе вже є два коти, третю і четверту ми не залишимо. Встань. Перевір дім. Перевір доньку».

Я піднімаюся. Але моє тіло не торкається підлоги. Я наче пливу, ширяю в повітрі. Запливаю в кімнату дочки. Там усе спокійно: ялинка тихо переливається різнокольоровими вогниками, речі розкидані на стільці. Я поправляю їй ковдру, переконуюся, що все добре, і так само, не розвертаючись, спиною вперед, повертаюся у своє ліжко. Кішки все ще чекають на мене.

Я збираюся заплющити очі, як раптом помічаю рух. Наш будинок побудований так, що кімнати йдуть «паровозом», одна за одною, вхідні двері видно наскрізь. І от повз моє ліжко, з кімнати доньки в бік кухні, повільно пропливає висока жіноча постать. Вона виглядає як суцільна темна пляма, силует, вирізаний із нічної темряви. Я не бачу її обличчя, не бачу деталей одягу. Окрім однієї.

На її голові зав'язана хустка. Та сама бабська косинка, яку я бачила на своєму мертвому дідові, коли він повзав павуком по підлозі.