Пісня про Ліру-Блудницю

З «Літописів Темряви» 1882 року;
записано зі слів кульгавого скрипаля
на Троїцькому Перелазі Горбатого Краю.

На північному згині Горбатого Краю є село без назви. Дерева там ростуть корінням догори, а трава суха навіть у зливу. Здавна там передають одну пісню, яка лунає тільки в сонній лихоманці. І в кожному такому сні з'являється вона. Висока, тонка, як жердина, з заплетеними довгими косами, та яскравими очима, що світяться з-під лоба, мов гнилий фосфор на болоті. Кличуть її Ліра-Блудниця. Хоча, краще не кликати…

Хто вона така — точно ніхто не згадає, бо пам'ять про неї вимиває з голови разом із розумом. Але коли в селі, ні сіло ні впало, вішається піп на дзвіниці, або баба знаходить у колисці замість дитини загорнуте в ганчір’я дохле порося, тоді вже старожили шепочуть: «То Ліра вернулась...»

Подейкують, колись вона була людською донькою. Чи то мельник її втопив за гріх, чи то сама з чорної ікони зійшла, яку сліпий монах у затворі малював. У того монаха, кажуть, з рота білі черв’яки лізли, поки він її лик оліфою виводив, а на третю добу він живцем згорів ізсередини. Уявляєте? Обвуглився до кісток, хоча надворі стояла така злива, що хати пливли.

Зачасту, Ліра приходить до чоловіків. Особливо до тих, хто зарікався не грішити: до праведників, до чистих хлопців перед вінчанням, до ченців, що плоть у келіях сушили. Ви, мабуть, подумали, що вона їх вбиває, але то не так. Вона не душить і не ріже… лиш торкається нігтиком шиї за вухом. І все. В ту ж ніч у чоловікові проростає насіння, так званої, Чорної Весни. Тільки та весна не квітами пахне і не зеленню. А смердить вона гнилим м’ясом, сирістю та трупною облудою. Чоловік спершу перестає їсти, тоді божевільний заглядає в криниці, шукаючи її лик, а потім сокирою вирубує власну родину разом із дітьми і йде голяком в ліс. Більше не повертається.

Приїздив колись у ті краї панський лікар, за німця себе видавав. Казав, що то все дурнота, хвороба голови. Хотів записати її ім’я латиною на папері. Так от на першій літері в нього чорнило скипіло, на другій — з нігтів сукровиця пішла. А коли до половини дійшов, то взяв зі столу залізну виделку, якою м'ясо їв, і спокійно так, без крику, виколупав собі мізки через вухо. Свідків було троє: один одразу в криницю стрибнув. Зламав шию, втопився. Другий осліп і збожеволів. Відкусив собі язика і до кінця свого нікчемного життя під церквою милостиню просив. А третій втік за море. Кажуть, знайшли його далекі родичі. Ну, як знайшли… у власному ліжку, замість матраців — гніздо з сухої соломи, а ньому кишки та людські зуби. Мабуть же його?

І, до речі, про гніздо. Був у Ліри син і то є окрема історія. За легендою, вона його навіть не в череві носила. Розказують, що блудниця дев'ять місяців жила в покинутому склепі. Змостила собі там гніздо з сухої соломи прямо перед розбитим дзеркалом. Не їла, не пила, навіть не кліпала… тільки дихала на своє потріскане відображення, аж поки скло не потемніло, як дьоготь. На десятий місяць із того дзеркала виповзло хлопча, мов із ртуті зліплене, таке сіре, ще й без нігтів. Кажуть, що першим його словом було: «Смерть». Воно зникло, коли місяць на Лисій Горі став багряним, як свіжа печінка. Ліра тоді так кричала в полі, що сонце наступного дня зійшло сліпим, таким білим і холодним. Земля тоді тріснула через увесь вигін, і з тієї тріщини три дні й три ночі витікала якась смердюча піна.

Що то все означає? Одному Богу відомо. А от людям точно відомо лише одна — Ліра не вбиває одразу. Вона залишає тебе жити з тим, що вселяє тобі всередину. Ти наче й ходиш, і хліб жуєш, але в грудях у тебе така моторошна порожнеча, в яку сповзаються всі навколишні стоноги хворих й тіні чужих калік. А що саме головне, так це її пісня. Так-так, та сама ліра, що лунає навіть не в повітрі, не в просторі, а звучить прямо під шкірою, мов мокрий лишай, мов шепіт сиріт у підвалі.
І найгірше, що вона й досі жива. І кажуть, що її не бере ні свячена вода, ні залізний меч, ні куля, ані порох. І передається вона через голос. Через те, що один дурень розповів, а інший послухав. Ви ось дослухали до цього місця — отже, ви її ім'я в голові прокрутили, почули, відчули. А вона ж то на ім'я йде!
Звідки йде? Зі сходу. Завжди зі сходу, через Карі Пороги, де трава чорна від крові. І вночі, коли сидітимете у хаті й почуєте, як у кутку або під стіною щось тонко, ледь чутно бринить, наче жилу на кобзі натягують, то не думайте, що то цвіркун, миша, чи протяг. То Ліра пальцями ваші нерви перебирає. Шукає, на якій ноті твоє серце лусне!
А наспівує вона під ніс ось що. Тихо так, наче дитину колише, а в самої зуби цокотять від холоду:

❝Колисала мати мертвеє дитятко,
А те верещало, наче поросятко.
Ой, спи, моє любе, без крику й плачу,
Я же твою душу в колодязі спрячу.

Їде чорне Лихо на чорному коні,
Тай везе дарунки у кожній долоні:
Батькові — зашморг, матері — ніж…
Спи, моє малятко, спи тай не диш.

Спи, мій котику, сивий хвостику,
Прогнили дощечки на нашому мостику.
Хто по місточку вночі піде,
Той хатинку свою уві сні знайде.

Не клич Бога, бо той не почує,
Допоки у хаті Ліра ночує.
На повіки блудна ляже, пальцем доторкне,
А хто Ліру пригадає — Смерть того вже не мине.❞