Легенда про Сина Дзеркала

Кажуть, у містечку Глинар жила колись родина Ґроссманів, знаменитих ремісників дзеркал. Їхня майстерня була відома далеко за межами міста, бо в дзеркалах Ґроссманів зображення виглядали живішими, ніж саме життя. Кожен виріб був шліфований вручну, кожна рама мала витончений різьблений орнамент, а ще подейкували, що срібло, яким покривали внутрішню гладінь, виливали лише в повний місяць. Навіщо? Ніхто й гадки не мав, але варіантів було чимало.

Та одного разу в сім’ї дзеркальників хтось помилився.

Якось Ґотліб Ґроссман, молодший син майстра, привіз зі східного ярмарку старовинне дзеркало. Витягнуте, мов труна, і вкрите ледь помітною патиною. Власник казав, що дзеркало з далекого монастиря, де колись було замуровано бібліотекаря, бо він бачив у цьому склі “щось не те”. Ґотліб не повірив. Ґотліб ніколи не вірив у нісенітниці.

Його батько, Йоахим, не дозволив чіпати ту раму, але син, зачарований готичним оздобленням з лисячими мордами, серпами та язиками полум’я, потай таки заніс це дзеркало до майстерні. Відтоді робота майстрів зіпсувалась не на жарт. Навіть найякісніше їхнє скло тріскалося на морозі, срібло тьмяніло, дерево лущилося, а найгірше те, що клієнти почали скаржитися, мовляли, що зображення в нових дзеркалах дивляться на них не прямо, а навскіс. Немов хтось за спиною намагається стягнути їхній погляд кудись глибше за плече.

Одного ранку Йоахим прокинувся й не знайшов Ґотліба в ліжку. Та коли пройшов до майстерні, побачив, що те старе дзеркало висить не там, де було. В кутку сидів його син. Голе тіло в шрамах. Одна його долоня була розсічена, немов від удару об скло. А очі... ох, матінко рідна, очі були закриті зсередини. Повіки наче повростали. Йоахим викликав лікаря, але Ґотліб не озивався, лише шепотів щось про “друге обличчя” й “дитину у сріблі”.

Відтоді почались лихі дні. Декілька мешканців селища заприсягнулись, що бачили біля майстерні хлопця в чорному каптані, надто схожого на Ґотліба, але рухи його були дзеркальними, ніби хтось вивернув його зсередини. Він з’являвся лише вночі, торкався вікон будинків, а за кілька днів у домі когось не ставало. Першою була маленька Марека. Дівчинку знайшли в ліжку задушеною власним відображенням на дзеркальці. Потім пані Вернер, яка не змогла знайти своєї руки в дзеркалі, хоч і стояла перед ним.

Старий Йоахим, сповнений провини, зібрав усі дзеркала й вивіз у підвал старої вежі за містом, де їх замурував. Але головне, що те саме химерне, у формі домовини, привезене сином зі східного ярмарку — лишилось. Ну не зовсім лишилось, точніше, воно зникло з майстерні. Але не з життя Йоахима. Майстер бачив його кожної ночі у вікнах власного дому та майстерні. Це змусило його позавішувати все простирадлами. Люди почали базікати різне. Та майстру дійсно було зле. Для душевного болю вистачало й того, що власного сина довелося відправити до інтернату.

Того літа Глинар згорів. Ніхто не знає, як спалахнуло містечко, лише очевидці казали, що з полум’я підіймався дзеркальний стовп, мов блискуча божественна колона з блискавок і срібних спалахів. Люди тікали, але тіні залишались. Дехто кричав, а потім наполегливо стверджував, що Ґотліб знову прийшов у місто. І що шукає свого батька.

Йоахима так і не знайшли, як і його інших синів і дружини. Майстерня Ґроссманів згоріла, власне, їхній будинок теж.

Та ось що розповідають на східній ярмарці: у деяких старих дзеркалах на закинутих подвір’ях згорілого міста можна побачити сліпого хлопця зі шрамом на долоні, який стоїть в іншій кімнаті. Син Дзеркала. Він не повторює твоїх рухів. Він не озивається. Він просто стоїть і чекає, доки ти засумніваєшся: чи точно це твоє відображення? Ось тоді дзеркало вже не твоє і світ за ним — більше не відображення.

«Передісторія: Плакуче срібло і міська пожежа»

Після похмурого візиту лікаря Рошара до маєтку графині Міррор, що красувався в самісінькому центрі міста Глинар і був його визначною пам’яткою вже майже століття, в покоях Кассандри настала моторошна тиша. В її вікна не стукали ані нічні птахи, ані вітер. Але! До неї стукалися з дзеркала ось вже котру ніч поспіль. Вона сиділа в старовинному дерев’яному кріслі, оповита чорним халатом, і вивчала обличчя у тому самому дзеркалі... Не своє, а того, хто стукався, але більше не рухався.

Син Дзеркала сьогодні ще не з’являвся. Це непокоїло Кассандру, та ще більше непокоїло її вірну служницю і єдину подругу Віолу, яка й наполягла на візиті лікаря Рошара. Його це також занепокоїло, та все ж йому здалося, що господині стало легше, і він пообіцяв заглянути до неї пізніше. Але насправді їй ставало тільки гірше. Вона сумувала, особливо через те, що Син Дзеркала більше не споглядав на неї. Замість нього скло тримало лише смуток, та мовчазну тріщину у куті, що з кожною годиною розповзалася, мов павутина.

Покоївка, стара Віола, принесла їй чай з чорного лавра і полину, та замість того, щоби піти, зупинилась біля дверей.

— Пані, — прошепотіла вона, стискаючи поділ сукні, — То правда, що Ви викликали Його?

Кассандра не відповіла. Але її пальці тихо затремтіли, невидимо, як осикове листя. Віола перехрестилася.

— Дзеркальні сини не мертві, але й не живі, — мовила служниця, — Вони належать склу, а не плоті. Якщо Він заговорив із Вами, значить Він уже забрав щось. І не дай Боже згодом забере і Вас.

Кассандра встала. Зачинила дзеркало дерев’яними жалюзями й наказала:

— Принеси мені ключі від родинної крипти. І лампу. Я мушу знати, чому тріщина в дзеркалі така сама, як шрам на щоках мого сина.

Віола похитнулася:

— Але ж Пані, — прошепотіла вона, — У крипті лише саркофаг старого графа. Та й той зачинений ланцюгами ще з часів пошесті.

— Саме тому я й мушу, — вдумливо ствердила господарка.

Внизу, під фамільною каплицею, у напівзогнилій тиші, Кассандра й Віола відкрили металеві двері. Їх зустрів запах минулого: важкий, сирий, та дивно солодкий, як надгробні квіти. Кам’яна крипта була порожня, окрім одного об’єкта: дзеркала в рамі з викручених коренів ясеня.