Суха гроза

Цей випадок стався з Юрком не так давно. Влітку.

Живе, як звичайна людина. Має квартиру у Верхніх Печерах. Працює програмістом. Хоч споконвічно він міський житель, але з природою завжди спілкувався на "ти". Все дитинство провів у бабусі з дідусем в селі. Та й нині час від часу на відпустку до них приїжджає. Всього якихось шістдесят кілометрів потягом, а потім від станції до хутора два кілометри пішки.

Село невелике, осіб з триста. Господарство є у кожного. У бабки, наприклад: різна домашня птиця, кролики, та кізка. Дід працює єгерем у місцевому лісництві, де слідкує та годує цілу зграю різно породистих собак. Так і виходить, що бабуся домогосподарка, а дід годувальник.

Юрко до них приїздить на півмісяця, може, на місяць, то вже коли як. Інтернет і цифрове телебачення протягнув їм, та обслуговує дари цивілізації за свої гроші. Такий собі подарунок за щасливе дитинство. Завжди бере з собою ноутбук і професійний фотоапарат. Полюбляє покататися на дідовому мопеді, старенькому «Восході», розглядаючи та фотографуючи місцеві пейзажі, а ввечері обробляє свіжі світлини на лептопі, сидячи на веранді, та посьорбуючи запашний чай з трав, які дідусь власноруч збирає в лісах. До речі, про мопед — це єдиний особистий транспортний засіб на якому Юрко може їздити скрізь і будь-де. Він його зареєстрував, здав на посвідчення водія... і — вуаля, хоч до міста їдь! Але там він йому ні до чого. Та й гаража немає, нікуди паркувати. Ну а дідові він, можливо, необхідніший буде. Посвідчення він йому продовжив, тож старий на ньому до крамнички їздить. А може й стареньку катає, може, вони разом вовків ганяють. Саме  так, вовки в тих місцях не рідкість. А дід такий, що й рушницю з собою не носить, навіть коли на службу ходить. Хіба тільки якщо на полювання.

Так от! Того літа подумав Юрко, та й махнув на тиждень до села. Маршрут, як завжди, традиційний. У п'ятницю ввечері потягом дістався до селища, пройшов через пару крихітних хуторів і опинився вже біля рідної садиби. А там ось як усе влаштовано: село те на березі струмка, на південному боці пагорба, до речі, то є основні ознаки, які визначають приблизний вік селища. Їх зазвичай і зводили на берегах з південного боку пагорбів, щоб захищатися від північних вітрів. Років триста уже значить є. За радянських часів там був невеликий колгосп, а нині поля перетворилися на луги. Так вже склалося.

Бабця зустріла онука смачною вечерею: смаженою картоплею з курятиною. Дід розкочегарив лазню під вісімдесят градусів. А собака Дінка зустріла старого друга легеньким покусуванням ніг, вилянням хвостом і облизуванням рук. На ранок хлопець завів мопед і гайнув кататися. Старенька, як виявилося, поїхала до міста на тиждень, до лікарні, та й до їхньої міської квартири, щоб трішки порядок навести, бо вже вкрай рідко вони там бувають. Дід же — на службі.

Перший день хлопець провів чудово. Зробив чимало непоганих фотографій. Ввечері трішки почаклував над ними, посидів в інтернеті, подивився якийсь серіал по телеку. Ну все як завжди, типові домашні розваги. На наступний день прогулявся до озера в сусіднє поселення. Побовтався, позагравав з місцевими дівчатами. Під кінець тижня чоловік займався господарством, городом і садком. Так і не помітив, як вже наблизився новий тиждень.

Стояли теплі червневі дні, але в середу на поселення насунула гроза. Та ще й лиха. Зранку і натяку на неї не було, а вже близько дванадцятої опівдні на горизонті з півночі почали з'являтися чорнющі грозові хмари. Отож Юрко давай швидше все що треба поховав по сараях. Склав антену, про всяк випадок, адже за прогнозом обіцяли суху грозу. Хвилин через двадцять зникло сонце. Стало так темно, як увечері... І дивний, аж моторошний штиль. В далечині мерехтіли блискавиці та гуркотів грім. Юрко вирішив не втрачати шанс і зробив кілька виразних фотографій. Несподівано повернувся дід, привітався й одразу пішов готувати обід на печі. Електрику він виключив з метою безпеки.

Хлопець сидів на ґанку обійнявшись з фотоапаратом і дивився на загрозливу красу природного явища. Веранда виходила прямо на дорогу через струмок. Сам струмок знаходився в переліссі. Звідти, раптом, з-під мосту вилізла велика собака і повільно шкандибала в його бік. Явно помітила хлопця. Він занепокоївся, та подумав: «Може скажене якесь...»

Не встиг він і підвестися, як ззаду дід як заоре:

— Трясця! Юрко! Та чи ти не бачиш що то вовк?!

Хлопець, як ошпарений, підскочив і гайда в хату. За собою двері замкнув на засув. Краєм ока тільки встиг побачити, що вовчара до нього вже біг на всіх парах. За дверима заричали, заскреблися. Ох, як добре що до цього він встиг птицю позаганяти. Переляканий він запитав у старого:

— А шо, то цей вовк скажений чи як? Виглядає якось дивно.

— Напевно! Тільки я одного не розумію. Ми, мисливці, ніде зазвичай, ні в лісах, ні в полях, його не бачимо. А от як тільки-но суха гроза на порозі, то й кудлатий з'являється. Михалич стріляв у нього разів з десять... Мимо! А капканів ми скільки наставили?! Марно. Тільки куріпки втрапляли, та щури лісні. Сама смерть його оберігає. Я хоч і не вірян, але люд каже, що перевертень то! Подейкують, що якось загриз він одного мужичка, тільки чоботи зі ступнями знайшли. Неначе ціла зграя напала. Один звір не може так багато з’їсти за раз. Років з дванадцять назад це було. Сухі грози рідко трапляються... І на тому спасибі. Хоча й не у вовкулаці справа. Ліси й поля горять від блискавок. Чуєш? Вже поруч гримить. Ти молодець що антену склав. Звідки знав про суху грозу?

— Та тільки під обід дізнався, вже як насувати почало. А чому я ніколи не чув про цього вовка? Ти не розповідав раніше...

— Та чорт з ним. Нащо людей лякати, коли ця тварюка сама свою годину знає.

Перевертень, напевно, хвилин з десять ще блукав навколо будинку та подвір’я, а потім подався геть і потягнув за собою грозу. Дід з онуком і не збагнули, як так вийшло, але коли гроза скінчилася, то з-за хмар уже виглянуло вечірнє сонце. День закінчувався, хоча, здавалося, що буря тривала не довше години. Тобто, по логіці, мав би бути ще день. Але ж... Дивина, та вечір! А ще дуже стрімко й незвично похолодало, що на ніч довелося навіть розтопили пічку в хаті.

Іншу частину відпустки Юрко прожив приспівуючи. Частенько їздив на озеро купатися. Познайомився там з гарненькою селянкою, якій запропонував стати його натурницею для фотосесій. А вечорами біля багаття лякав її легендою про Суху Грозу та Перевертня, чим змушував її припадати в його обійми задля безпеки та втіхи.