Арфа Солоного Нареченого

Колись на Півдні країни, біля самого Чорного моря, де трава росла низенько, а вітри кричали прямо над її верхівками, стояв санаторій. Не вказуватиму назву, адже її давно вже стерли з усіх карт. Проте, подейкують, що там і досі залишились коридори, які ведуть у солоне провалля, а їх стіни й досі пам’ятають божевільні крики. Але не ті, що від болю. Від насолоди та страху. Одночасно.

Легенда починається влітку 1958 року, коли до санаторію привезли юну балерину. Її звали Марфа, але персонал називав її «Арфою». Вона була надто тиха, сором’язливою, спокійною, але коли говорила, то голос її був схожий на витончену мелодію струнного інструменту. Вона й сама була така струнка, немов натягнута струна. А ще казали, що вона боялась солоної води. Можливо, це лише вигадка, можливо, вона не любила будь-яку воду, або не любила плавати, чи не вміла... А ще вона завжди носила з собою висушену троянду, замотану в блакитну хустинку.

Легенда говорить, що вона втопилася ще до того, як оселилася в санаторії. Кажуть, що у її легенях вже тоді було повно піску.

В оздоровниці був садівник. Молодий, гарний, з довгими пальцями й косим поглядом. Він часто насвистував мелодійні мотиви, коли доглядав за садом, або ж тихенько співав, коли опікувався кімнатними рослинами закладу. Завжди співав, будь-де. Багато хто любив слухати його співанки, але Марфа закохалася до нестями. Ходила за ним, вишукувала, спостерігала і насолоджувалася, але завжди мовчки, очима.

За два тижні вони вже зникали разом уночі. Клали простирадла на пісок, цілувались до крові, а потім він плавав у чорній, теплій, важкій воді, а вона споглядала, милувалася, але у воду йти боялась.

Останньої ночі червня садівник не з’явився на роботі. Арфа також.
Вранці прибиральниця знайшла лише дві пари босих слідів, що вели у море. І третю — поодиноку, які повертались до сплячого корпуса.

Кажуть, Марфа повернулась сама. Її волосся було мокрим ще кілька днів. Вона ні з ким не говорила. І що дивно — троянду при собі вже не носила. А вночі почала співати. Тим самим голосом, яким співав він.

Через три дні санаторій охопив морок.

Пацієнти почали тонути у ваннах, навіть коли ті були пусті. Підлітки засинали в обід і більше не прокидались. Уночі в коридорах було чути наспіви: «Солоденька моя, трояндочка… підемо ще раз. Підемо глибше».

Через тиждень Марфу знайшли в підвалі. Мертвою. Вкоротила собі віку, поцупивши та прийнявши небезпечну дозу ліків. Казали, що її волосся так і залишилося вологим. А не дивлячись на страшне отруєння, її губи усміхались.

На її зап’ястку було вирізано дві літери: «С. Н.»

Солоний Наречений... Припускали санітари та відвідувачі. Ходили чутки, що він бродив саме по тих кімнатах, де дівчата залишали вночі вікна відчиненими. Ті, які виходили до моря. Іноді, прокинувшись, можна було знайти пісок на ліжках. А дехто стверджував, що відчували, як хтось цілував їх у шию солоними, холодними губами. Казали, якщо відповісти на той поцілунок, то він забере тебе. Назавжди затягне у море.

Забобони розповсюджувалися стрімко як хвороба. Люди боялися. Божеволіли. Пацієнти короткочасно завершували відпочинок і лікування, й тікали якомога швидше. Санітари звільнялися. Ті, хто залишилися, перешіптувалися, мовляв, що Арфа й досі грає для коханого свою сумну мелодію. А він ще й досі співає для неї, разом з нею.

Не дивно, та невдовзі заклад упав у кризу. Ті відчайдушні робітники та відвідувачі, що залишилися, геть боялися відкривати вікна. Запевняли адміністрацію, що вітер з моря пахне морською кров’ю. Що це — не бриз. Це вони: Арфа і Солоний Наречений.