Одкровення циганки

Це реальна історія однієї родини з центрально-південного регіону країни. Усе написане правдиве, тому що досі передається з вуст у вуста серед родичів даного сімейства.

Можливо, щось і призабулося, або трохи прикрашене, але суть залишилася незмінною.

На той час Олені було років п’ять, чи шість. Вона часто з бабусею відвідувала місцевий сільський цвинтар, поминали давно покійних родичів, прибирали їхні самотні могилки та приносили квіти. Одного разу забрели в саму глибину кладовища, що буквально вростав у Глухий ліс. Раніше бабуся сюди її не водила.

Уже здалеку Оленка побачила величний кам’яний пам'ятник. Виглядало досить незвично, адже навкруги були одні суцільні гниляки дерев’яних хрестів, що втомлено хилилися від самотності й тліну. Виглядав він переконливо, навіть помпезно, що ніяк не вписувалося у місцеве середовище. Не заведено було на той час зводити такі споруди, бо грошей і так ледь вистачало на найнеобхідніші потреби.

Олена часто чула в сім'ї історію про рідного брата її дідуся, якого звали Міхаль. І яким же було її здивування, коли вона дізналася, що його поховано саме тут, і тут же спочивали його чотири нерозлучних друга. Дідусь не дуже любив розповідати про те що сталося з його братом, але бабуся повідала все, як воно було насправді.

Історія сталася понад сімдесят років тому. На той час дідусеві було років дванадцять, а Міхалю шістнадцять. І вже якось так сталося, що добряче розлютили вони місцеву циганку: чи то сказали щось образливе для неї, чи то для її дитини, яка мала більмо на оці, та погано рухалася лівою ногою. Циганка довго не зводила з них свого важкого погляду, а потім промовила:

— Що це ви веселитеся? Та тут мертвечиною смердить, — Вона схопила ліву руку Міхаля, притиснула свою долоню поверх його і почала і почала щось бубоніти. Потім замовкла і почала роздивлятися його долоню. Зчитувала. Водила пальцями по шкіряних лініях і, врешті-решт, мовила, — Ти помреш від води, коли згасне сонце і зійдеться натовп, — А потім як вибухне диким протяжним реготом, що у хлопчаків волосся на головах дибом стало.

Потім циганка пильно подивилася вже в очі його брата, діда Олени, а той наче під гіпнозом — ні поворухнутись, ані кліпнути. Завмер!

— А ти везучий ґаджо, — сказала жінка, — Жити довго будеш, — додала, хутко розвернулася і попрямувала у свою похилену хату.

Ні багато ні мало, але з тої пори минуло цілих два роки. Слова циганки зовсім забулися, та й не сприйнялися тоді дітьми серйозно, оскільки про неї селом ходила дурна слава, як про місцеву божевільну.

Одного літнього вечора біля річки, що розділяла село на дві частини, зібралася компанія з шести осіб, серед них був і дядько Міхаль. Гуляли й веселилися, і хтось запропонував поцупити човен і вирушити на інший берег. Звісно ж юнаки підтримали ідею, майже всі, за винятком Семена, який, до речі, кепсько плавав, але все одно погодився. З горем пополам хлопці зламали замок, який тримав човна, та й рушили на інший берег. Річка широка, течія сильна, а парубки ті ще дуркуваті бешкетники, отож і не дивно, та десь на середині протоки човен перекинувся. Врятуватися змогла тільки одна людина. І, як би дивно це не звучало, цією людиною був Семен.

Ось так от і з'явився, за мірками маленького сільського цвинтаря, цей величезний і примітний пам'ятник, який грацій височів над непримітними надгробками, та могильними хрестами.

Після того, як бабуся злягла від хворі, вона не могла більше з онукою відвідувати кладовище. Проте, Олена самотужки ще не раз намагалася провідати могилу дядька Міхаля, але рухаючись углиб лісу через старі поховання її охоплювала якась невідома тривога, яка дуже швидко переростала в панічний страх. Здавалося, що навіть птахи покинули ті місця... Не чути там ні вітру, ні шуму дороги, ні дзижчання комах, навіть шелесту дерев і кущів не чутно, лише мертвяки тихенько соплять у прогнивших домовинах. Спочивають, покояться з миром і вимагають тиші. Отож і Оленка не мала ніякого бажання турбувати їх.

А згадуючи слова тої циганки щодо Олениного дідуся — теж пророчі виявилися. Він пройшов усю Другу Світову війну і повернувся додому серед тих небагатьох, кому пощастило, та ще й зміг відсвяткувати своє дев’яносторіччя... а потім і спочив.