Нічниця

Розказують, що десь у самому серці України є річка, якої немає на картах. Її називають Нічниця. У ній не водиться риба, а вода завжди чорна, ніби свіжа кров під місячним затемненням. А ще кажуть, що саме з неї починається весна... Справжня, хижа, голодна, та, яка ламає лід у плоті й вимагає нового життя. А іноді й смерті.

Коли земля ще холодна, а дерева тільки-но тріщать веснянками, в селище Черево, крізь яке тече Нічниця, повертається Вона. Люди кличуть її по-різному: Відьма Весни, Мара Нічна, Весняна Сутінь, а найвідоміше — Нічниця. Майже всі старі жінки, особливо віряни, протягом усієї весни хрестяться, проходячи мимо тої річки, але загалом стараються до неї взагалі не наближатись, бо та мертва вода, то прихисток Нічної Мари.

Подейкують, вона з’являється тоді, коли перша дівчина села, а точніше — відьма, роздягнеться догола на березі Нічниці й попросить весну увійти в неї. І тоді Вона — та, котра має очі кольору гнилого листя і чорне-чорне волосся, приходить, щоб розбудити всіх чоловіків, та забрати їхню ерогенну силу, хоча й жіночу може... І не лишень силу.

У ту весну, коли ріка розлилася раніше, ніж мала б, і сніг ще ховався під хвойною підстилкою, Вона з’явилась раптово, мовби й не чекала запрошення. Лише один хлопець бачив її першим — Маркус, лісник, що працював у державному лісництві. Молодий, сильний, зі злим рум’янцем і безсоромними очима.

Так от в ту ніч, коли він повертався з обходу, серед гілок, що приховували стежинку до берега Нічниці, він побачив її тіло: бліде, як зародок проліску. Вона стояла просто у воді, й пар здіймався над її грудьми та чорним волоссям. Дивилася прямо на нього... І він уже не належав собі. Його кинуло в жар, а в животі заварудило, неначе там оселилася змія.

— Підійди, — заспівала вона, — Весна не приходить сама. Її треба зустріти тілом.

Маркус не знав, чи це був сон, чи галюцинація, але сміливо підійшов. Він не знімав одягу, не говорив, зайшов по кісточки у воду і став на коліна перед нею, як перед богинею. Вона ж вмить опинилася біля нього і торкнулись його губ трьома пальцями. Він забув геть усі слова, навіть ім’я своє.

Коли отямився, то лежав уже вдома, оголений, з брудними ногами, весь у подряпинах, ніби його кохала сама лісова стихія. Та найстрашніше те, що у селі більше ніхто не бачив його тіні. Вона буквально зникла, чорт забирай! І це була ознака прокляття. Бо той у кого немає тіні уже не належить світу живих.

Відтоді в Черевному ніхто не кличе весну. Ба більше — її бояться, бо знають, що ті, хто любить її занадто — не доживають до літа. Так чи інакше, а весна прийде сама. Солодка, хижо-запашна, з мокрими гріхами вийде з Нічниці. І в кожному селі тої області знайдеться та, чиї стегна розійдуться під весняними зорями перед тим, хто більше не побачить своєї тіні на землі.

«Березень. Перша відлига»

Березень у селі Ялове завжди починався зі снігу. Не з танення, а з впертого снігопаду, який наче протестував проти весни. Ліс на околиці зітхав і потріскував, скидаючи на землю важкі пласти снігу, під якими вже щось шевелилося, щось пульсувало.

То був кінець сімдесят дев’ятого року. Катерина жила сама у крайній хаті, біля самого лісу, а за її городом, у зарослях чагарнику, протікав тоненький струмочок Нічниці. Чоловік Каті зник два роки тому, пішов у ліс по дрова й не повернувся. Де його тільки не шукали. І на болотах, і в закинутій лісопильні, і навіть у колодязях по всім району. Хіба хтось наважувався сказати це вголос, але всі знали, що то було не просто зникнення. У тих краях таке траплялося, що під весну іноді зникали люди. Дивина, але завжди у відлигу, завжди після зимового сну, коли земля ще мерзла, а сонце ще шкрябало голі гілки.

У першу ніч весни Катерина, ні з того ні з сього, прокинулася серед ночі. Годинник на стіні завмер. Стрілки вказували на дванадцяту. Опівночі. Тиша... Та не сільська, а якась настільки глуха і міцна, мов заткнули вуха ватою.

Вона вийшла на ґанок босоніж. Було сиро і прохолодно. Повітря пахло цвіллю й мертвими грибами. Сніг під ногами був слизький, ніби вже не вода, а щось інше, аж гидке.

З порогу чудово було видно узлісся. Небо було чисте, місяць яскравий, і невідому постать на галявині було видно напрочуд чітко.
Катерина спершу подумала, що то сусід, дід Пилип, який пив кожного дня і мав звичку ночами бродити з ліхтарем. Але в цій постаті не було нічого людського і ліхтаря вона не мала. Та й не рухалась. Лише темна тінь, зрощена з корінням.

— Хто там?! — пошепки крикнула Катя.

Тінь не відповіла. Але тиша зникла. З лісу долинув хриплий стогін, як у корови, яку тягнуть на забій. Потім раптовий гуркіт, схожий на падіння старого дерева. І знову тиша.

Катерина зайшла до хати, замкнула двері та причинила фіранки. Сіла на ліжко. Руки тремтіли і до них прискочив котик. Чорний, товстенький, з білими вусами, муркочучи, вистрибнув на коліна господарки, та щойно вона торкнулась його спини, той зловісно зашипів і відстрибнув геть, вигнувшись дугою, продовжував шипіти, а потім заховався в тінь.

Тієї ночі Катерина більше не спала. А зранку побачила, що на подвір’ї немає слідів. Жодних, ані своїх власних, ані курячих, чи котячих. Але ж не було ні снігу, ні дощу. Дивина та й годі.

Вдень вона пішла до Галі Федорівни, фельдшерки. Та дала їй заспокійливе й порадила пити більше трав’яного чаю, мовляв, весняна депресія. Але в голосі її тремтіла підозріла збудженість.

— Я теж вночі чула, — врешті-решт видала лікарка, відвертаючись, — Наче когось на забій тягнули...

На роботу Катерина не пішла. Мовчки сиділа вдома, пила духмяний чай. Дивно, та за весь день по селу не чути було ні одного собаки, хоч зазвичай їх гомін і сам чорт не вгамує. Поодинокі ворони літали над хатами також беззвучно.

Щойно стемніло Катерина замкнула хвіртку, двері, попри те, що була впевнена: замки не допоможуть. А тільки но місяць виглянув з-за лісу, як вона побачила через вікно на тій самій галявині ту саму постать. Не встигла й роздивитися, як з переляку затягла штори. Але все ж таки підглядала... А постать наближалася, чи може то страх близився до серця, та опановував розум. Втім, видно було, що руки тої химери не закінчуються долонями й пальцями. Вони сповзали донизу тонкими чорними шворками, тягнулися до землі, мов коріння.

І знову: хриплий стогін, глухий гуркіт і раптова тиша.

Цього разу вона не вийшла. Молилася, хоча й не вірила у святих. І знову ціла ніч без сну. Та на ранок трапилося ще страшніше. На мокрому порозі перед дверима лежав жмут чорного волосся. Темне, довге, густе. Як у її матері, яка померла двадцять років тому.
Катерина обережно зібрала його віничком у ганчірку і кинула у піч. Але полум’я не взяло його. Волосся не горіло. Тряпка згоріла, а волосіння ні... Воно злиплося в кульку й залишило по собі запах гнилі, аж ніяк не гарі.
Увесь день боліла голова, паморочилося, нудило. Хотілося спати, але не спалося. Ні роботи, ні відпочинку, ні надії.

Третю ніч Катерина вже не чекала. Лихоманка зробила свою справу. Божевілля оволоділо дівою. Увечері вона з’їла те недогоріле волосся, одягла білосніжну нічну сорочку і босоніж вирушила до лісу, до галявини. Постать чекала її. І цього разу вона підійшла ближче.

— Я тебе знаю, — прошепотіла Катерина.

У відповідь був не звук, але голосний подих. Солодкий, як сік берези. Теплий, як земля під першим весняним сонцем. Звабливий і смертельний. Катерина усміхнулась і вперше за два дні заснула. Задрімала прямо там, посеред галявини, на узліссі, поклавши голову на чорне коріння, що дихало, мов груди.

Продовження буде... Коли весна дозріє, коли снігу вже не стане. Коли ті, хто не спали, прокинуться назавжди.