Явдоха з Долини Завмерлих

Кажуть, що є в Україні одне місце, яке навіть скажені звірі обходять стороною. Воно не значиться на мапах, але іноді його знаходять ті, хто блукає в нічній лихоманці: божевільні, або відчайдушні мандрівники, що випадково заблукали на Поліссі. Десь там, між чорних мохів і гнилих ялин, зачаїлася покинута долина з мертвою землею. Без трав, без птахів, без часу. Місцеві називають її Долиною Завмерлих, бо там час і справді завмирає.

Посеред долини стоїть самотній кам’яний дім. Немає в нього вікон і дверей, але є димар з якого навіть у розпал літа тягнеться тоненький струмок диму. Всі місцеві знають: якщо тобі наснився цей дім — не ходи до лісу протягом дев’яти днів, бо сон той не просто гра уяви. То заклик нечистих сил. А якщо ще й почувся голос дивний — не відгукуйся. Бо це вона... Каменюка в тілі мертвої дитини, дитини, що в тілі примари оселилася.

Історія про цю істоту бере початок ще з 1888 року, коли в селі Бродівка, що неподалік, трапилася біда. Молода жінка Уляна народила дитину від чоловіка, що зник у день народження доньки. В ту ніч була страшенна буря. Дівчинка, яку назвали Явдоха, народилась мовчазною. Вона ніколи не плакала. І що ще дивніше — ніколи не кліпала очима.

— Та вона кам’яна, як та глиба! — з жахом сказала повитуха, в перші ж секунди життя новонародженої.

Але мати не вірила. Любила її до нестями. І коли дитина в три роки впала з Чорної брили, що біля лісу, й загинула, то матір втратила розум. Подейкують, що Уляна там і поховала тіло Явдохи, на узліссі, прямо під Чорною скелею. А ще говорять, що тринадцять днів і ночей тужила над могилою, та бурмотіла щось таке дивне й лихе, що ніхто не міг зрозуміти, розтлумачити, та ще й повторити. На чотирнадцятий ранок мати зникла. Більше ніхто й ніколи її не бачило.

Та з того часу в Долині Завмерлих почали зникати діти.

Спочатку немовлята, потім школярі. Батьки казали, що ті починали дивно говорити уві сні, нібито мовою, якої ніхто не вчив і знати не міг. Вигадували ігри з дивними правилами: «Стань у коло спіралі; завмри, не дихай, не кліпай, скажи її ім’я — Явдоха! І вона прийде». Казали, що бачили її: маленьку дівчинку у білій спідничці, але з голим тулубом, з тоненькими руками й великими очима, в яких немає відбитка світла. Вона завжди стоїть трохи вбік. Завжди не прямо. Завжди ніби зі згином, немов бракований кадр на плівці.

У 1988 році школярі з райцентру приїхали на екскурсію в заповідник, який межував з долиною. Троє дітей зникли. Двох знайшли до опівночі, а третього шукали майже тиждень. Марно. Проте, хлопчик Артем повернувся сам. Босий, увесь у грязюці, із білою ниткою на шиї. В день повернення він не промовив ні слова. На ньому не було подряпин, чи якихось ушкоджень, але в очах була дуже не типова порожнеча... Не страх, скоріше морок. Тільки раз він прошепотів матері:

— Вона... не сама.

Що саме мав на увазі хлопчик, та що було з ним далі невідомо. Але згодом дізналися, що його забрали в психіатричну лікарню на Волині, де зовсім скоро він вчинив самогубство. Вистрибнув з вікна третього поверху і зламав шию, залишивши на стіні подряпину у вигляді кіл. Дев’ять кругів спіралі, а у центрі — очі.

Хто чи що така ця істота? У народі її прозвали «Кам’яною Дитиною». Деякі звали просто Явдохою Завмерлою. Але старі відьми з Полісся кажуть, що це не просто привид. Це пережиток прадавнього злого божества, що віками був закутий у камені Чорної скелі, а потім перемістився у плоть людини. І коли ця плоть помирає — прокидається сила, якій немає назви. Явдоха не шукає! Вона гукає і чекає... І того, хто потрапить у її поле зору, вона затягне у вічний морок.

Легенда гласить, що врятуватися можна лише в один спосіб: треба принести їй дзеркало, яке ніколи не показувало людей. Вона подивиться в нього і згадає, ким була до того, як стала дитиною. Але хто знає, що трапиться потім?..

Ніхто не наважується перевірити. Та що там і говорити, навіть самі сильні чаклуни й чаклунки бояться ходити до тої долини, до будинку, що без вікон і дверей, та й до Чорної брили.

Тож якщо ти, мій любий читач, вглиб темного лісу колись підеш і побачиш дівчинку, що стоїть мовчки й не моргає, то й сам не кліпай... Не підходь! Не говори! Відійди на дев’ять кроків назад, не дихаючи, а потім розвернись і йди туди звідки прийшов.