Чорний двір

Кажуть, у кожному селі є місце, куди люди бояться ходити навіть посеред білого дня. У селищі Травневе таким місцем був «Чорний двір». Старі хати, що згоріли під час страшної пожежі, залишили по собі тільки руїни і пусті, обгорілі обійстя. Але не в цьому полягала лячність даного місця.

Люди розповідали, що ночами там чутно плач, ніби хтось шукає когось серед зруйнованих хатин. Інші стверджували, що бачили в темряві жінку в довгій чорній сукні, яка стояла неподалік старої криниці, а її очі світилися, наче жарини.

Одна бабка, що жила неподалік того місця, казала, що це Марися — молода вдова, яка втратила чоловіка й дитину у пожежі. Відтоді її дух нібито не знаходить спокою. Але коли дітлахи наважилися розпитати, хто ж розповів їй цю історію, бабуся тільки хитала головою й шепотіла: «Дитинко, не питай. Тобі не треба знати».

Одного разу влітку, коли ніч була тепла, а місяць яскравий, малеча зважилися піти до Чорного двору. Це мало бути їхнім доказом сміливості — дурні дитячі змагання, які зазвичай закінчуються погано.
Троє з них ступили на потріскану землю. Серед руїн виросли бур'яни, які вже майже повністю сховали сліди колишніх помешкань. На іншому краю двору стояла та сама криниця. Її дерев'яний зруб давно згнив, але заржавіле відро все ще висіло на прогнившій мотузці.

— Ну що, боїтеся? — жартував Микита, нахиляючись, щоб зазирнути в криницю.
— Не варто, — прошепотіла Ірина. Але він не слухав.

Як тільки він глянув униз, щось різко зашуміло в густих бур'янах. Діти одномоментно застигли, а Микита відсахнувся назад.

— Це просто вітер, — сказав він, намагаючись зберігати спокій.

Але це був не вітер.
З затінку чагарнику з'явилася фігура: жінка в чорній сукні; її обличчя було біле, як крейда, а очі виразно горіли червоним. Вона не рухалася, але її присутність важко було не відчути. Микита спробував щось сказати, але його слова загубилися.

Жінка підняла руку й показала на криницю. Її голос, холодний і повільний, порушив мовчання:

— Вони там...
— Хто вони, — запитала Іра, хоча й розуміла, що не хоче знати відповіді.
— Ті, хто залишили мене, — відповіла таємнича незнайомка. І раптом з її очей потекли чорні сльози.

Несподівано мотузка, на якій висіло відро, почала натягуватися. Діти побігли назад до виходу не оглядаючись.

Наступного дня вони повернулися з дорослими, але криниця виглядала порожньою, як і завжди. Жодного натяку на будь-чию присутність. Відро висіло як і раніше. Але з того часу Микита перестав ходити до школи. Він сидів удома, малюючи дивні картинки: жіночі силуети, червоні очі, криницю. Через пару місяців його родина переїхала.
Інші діти більше ніколи не ходили до Чорного двору, але одного разу, проходячи повз, побачили чорну сукню, яка висіла на старій згорілій яблуні, розвиваючись на вітрі.

Кажуть, що Чорна пані щоночі й досі чекає тих, хто осмілиться зазирнути в криницю.