Червоні вогні Хуррі

В дитинстві Матіас дуже часто проводив час у селі, у своєї рідної бабусі. Не тільки на літніх канікулах, а й восени, зимою, та й навесні також. Це було зовсім не звичне дитинство, адже до школи він ходив рідко, бувало, що й цілими місяцями не з’являвся, бо весь цей час жив у селищі, що знаходилось за сотню кілометрів від рідного міста. Бабуся була колишньою вчителькою, а оскільки вже була пенсіонеркою, то цілковито навчала Матіаса вдома, отож проблем з освітою не було, звичайне домашнє навчання. Батьки постійно їздили в робочі відрядження і тому подовгу залишали сина у бабці. 

Селище гарне було, велике, мальовниче, а поруч з ним був ще прекрасніший, та ще більший ліс. І все було б нічого, можливо навіть історії цієї не було б, якби в тому лісі не жили Хуррі. Так, начебто саме так вони звалися. Бабуся пояснювала Матіасу, що Хуррі — це давній кочовий народ, який, власне, уже давно вимер, але в тих лісах жила одна сім'я, яка вважала себе їхніми нащадками. Отож, уявіть: село, навколо величезний ліс, а в ньому живе родина, яка поклоняється стародавнім божествам, приносить у жертву тварин і загалом живе за давніми язичницькими звичаями. Траплялося декілька неприємних інцидентів, коли для своїх дивних обрядів вони крали тварин у місцевих селян. В такі ночі, коли вони вибиралися за тваринами, то розпалювали вогні у себе в лісі. Мабуть, це робилося не стільки для залякування, чи попередження, скільки для самих ритуалів. Жителі, звісно, вживали заходів, але якщо чиясь кішка або собака на ранок чи наступний вечір не поверталася додому, то потім мало хто наважувався вночі виходити з дому. Бабця казала, що насправді, вони не викрадали тварин, таке траплялось лише пару раз, і то це робили по дурості їхні діти. Але й цього факту було достатньо для зародження легенд і забобонів, і що найголовніше — для ненависті місцевих проти Хуррі. Ох, як же їх ненавиділи сільські. 

— Попадись мені на дорозі одна така "харря" (так вони клеймили стародавню народність Хуррі), порвав би на шматки, — брехали місцеві один одному.

Насправді вони до остраху боялися тої родини. Бабуся розповідала, що їхні діти постійно ходили всі брудні, як чорти, очі їхні були темніші за сажу, а довге засмальцьоване волосся звисало наче канати. Але найстрашніше було те, як вона описувала Матіасу їхні рухи: вони були різкими, незграбними, агресивними, і найбільше, що його лякало, неприродними. Він ненавидів неприродність, а коли уявляв їх, як та дрібна малеча носилися з сільськими дітлахами, вивертаючи руки й ноги, то відразу ж кидало в жах. Ах, так, саме так, вони гралися із сільськими дітлахами. Глибоко в село вони не заходили, але з дітьми, що жили на узліссі, гралися частенько. Це найбільше викликало невдоволення у місцевих. І одного разу через це сталася трагічна помилка.

Діти Хуррі знову прийшли в село, щоб попустуватися з місцевими дітлахами, але в одній із якихось забав, один дрібний малюк Хуррі цапнув зубами за руку не менш дрібного сільського. Той, відповідно, прибіг до мамки, наскаржився, наплакався, мовляв, так і так — вкусив. Не довго думаючи, матуся підняла на сполох все село, звинувачуючи малого Хуррі в поїданні дитини. Винного малюка почали бити. І якось так вийшло, що добили до смерті.

Решта хлопців із того сімейства почали щось верещати своєю мовою, та невдовзі втекли до лісу. Все село било тривогу. Бабця Матіаса відразу зметикувала, що станеться далі. У звичаях таких стародавніх родин діє, в основному, одне вкрай чудове правило: "зуб за зуб" та "око за око".

Вечір того дня підкрався в село особливо швидко. Як тільки-но посутеніло — у лісі запалилися вогні. Червоні, яскраві як ніколи. Ці кострища говорили, що вони прийдуть. І багато хто розумів, за ким вони прийдуть цього разу. Собаки зводили з розуму господарів, дзвенячи ланцюгами, намагаючись зірватися з них, і гавкаючи на всю пащу. Бабуся казала, що тоді сховала Матіаса в шафі, щоб вони не знайшли. Але не всі люди були такі тямущі, як бабуся.

Крики матерів стрясали нічне повітря. Бабця розповідала, як місяць відкидав на підлогу пазуристі величезні гілки, що запросто перетворювалися на руки, одна за одною. Руки намагалися знайти Матіаса, намагалися витягти, намагалися помститися. Тіні рук, незграбними, агресивними, неприродними рухами пройшлися по всьому селу. І врешті-решт було вбито ще одну дитину. Її вбила його ж одержима перелякана матір. Ні, не людьми з лісу, а своїми власними руками, параноїдальними діями. Єдине, що зробили Хуррі — запалили вогні. Вони просто запалили вогні. І ці вогні звели з розуму все село. Але Бабці Матіаса здавалося, що вони знали, що саме так і трапиться. І в усій тій історії Матіас почувався вцілілим, але чомусь відчував себе винним.

Сім'я з лісу природно зникла. Ніхто і ніколи їх більше не бачив.

Але, чому Матіас взагалі згадав про цю історію, та вирішив її написати? А все тому, що прямо зараз, вже будучи дорослим, він перебуває у тому самому селі, і одного мирного вечора, сидячи біля вікна за своїм ноутбуком він раптом побачив, як в лісі спалахнули ті моторошні червоні вогні.