Прив’язка

Сам Дідько Лисий не знає наскільки правдива ця історія, але вона точно мала місце бути в житті. Просто з часом, через плітки, вона обросла численними домислами й стало досить важко віднайти правду, тому кожен, хто її чув, сам для себе вирішував. Але Барбара розповіла тільки те, що знала від безпосередніх учасників тих подій, та власне й сама була знайома з жінкою, про яку піде далі мова.

Коли Барбарі виповнилося шість років, її тато отримав нову роботу і вони змогли переїхати з невеличкого поселення до більшого міста, яке на той час налічувало близько десяти тисяч жителів. Купили там квартирку в одно під'їзному будинку на вісім сімей, до речі, це був єдиний багатоквартирний будинок на їхній вулиці. Навколо розкинувся приватний сектор із невеликих одноповерхових житлових будівель і доглянутих садів. Саме тут, в містечку Тихер, Барбара пішла в перший клас, а вже дуже скоро знала всіх сусідів на своїй вулиці. Історія давня, ще до появи ґаджетів та інтернету, тому знайомства між людьми відбувалися зі значно більшою швидкістю ніж зараз. У маленькому містечку не можливо не знати свого сусіда, або не вітатися з ним, це взагалі якось не прийнятно, можливо навіть соромно, але то вже діло звичаїв. Врешті-решт, дитині могли прилюдно про це дорікнути сто разів на день, навіть попри те, що вона могла просто випадково не помітити цю людину.

Барбара згадувала, що вулиця була дуже дружньою. Пліткувати любили всі, але якщо траплялася біда, то приходили на допомогу всією вулицею, а то й не тільки. А вже якщо в процесі куховарення ти міг виявити, що закінчилося борошно, сіль чи цукор, то можна було зайти в будь-яку з квартир у своєму будинку і ніхто ніколи не відмовляв, та й двері не прийнято було замикати на ключ у денний час.

Це був коротенький відступ, для атмосфери історія, а далі — безпосередньо, розповідь Барбари про її сусідку Тоню Йванівну, на ділянку якої виходили вікна її балкона.

Працювала вона у школі, та часто викладала у неї уроки історії. Ох, як же вона любила її лекції. Голос немов пісня, тихенький і такий приємний. І так вона вміла розповідати цікаво, що впродовж уроку не виникало навіть думки її перебити, хоч і клас був далеко не подарунок, та більшість занять проходили вельми шумно, але тільки не Тоні Йванівни. Дуже красива жінка: статна, доглянута, для Барбари та її ровесниць вона була еталоном жіночності та стилю. Але, з усім тим, дуже добра, чуйна, певною мірою сором'язлива, і навіть трохи боязка. Чоловік її — Віктор Павлович також працював у школі, він був садівником. Невисокий, кремезний, з великим гострим носом, а очі немов безодня. І таке палке було в них кохання, що на заздрість кожному. Увесь час разом, то на городі, то на прогулянці, та й у школі їх не раз помічали, якими закоханими очима вони дивилися одне на одного.

Барбарі тоді було вже років п'ятнадцять, коли вона випадково почула, що сусідка з першого поверху говорила її матері про те, що Віктор Павлович завів коханку. Дівчинка в це якось спочатку і не повірила, бо надто вже він кохав дружину, але вже за кілька днів сама стала мимовільним свідком його зустрічі з коханкою, якою виявилася нова вчителька у їхній же школі. Молода панянка, зухвала та яскрава у своїй натурі. Ну а Тоня Йванівна якось уже й зовсім знітилася, уроки її більше не приносили дітям такого задоволення, а сама вона, здавалося, змарніла і навіть схудла. Мабуть, дізналася правду про свого чоловіка.

Далі — слова сусідки Барбари з їхнього поверху, яка була найкращою подругою Тоні Йванівни.

Віктор Павлович уже "сидів на валізах" і з дня на день збирався піти від своєї законної дружини до молодої коханки. Тоня Йванівна взяла відпустку в школі, та майже весь час плакала. Говорила, що не знає, як буде без нього жити, та чи зможе взагалі… Не хотіла ні вірити, ні осмислювати, ні жити… Могла тільки плакати.

Ворожок та відьом у місті Тихер не було, максимум, кого можна було знайти, це стареньких шарлатанок із глухих сіл, які розкидали карти, та бубоніли про "казенний дім" або "далеку дорогу". Бог зна яким чином, але якось до рук сусідки Барбари потрапила книга по чорній магії. Дівчинка також бачила цю книжку і навіть намагалася читати. Красиві золотисті літери на обкладинці, товста палітурка, в принципі, на перший погляд, вельми звичайна книжечка, якби не весь той жах, що був написаний усередині. Барбара відверто дивувалася, як це так, що Тоня Йванівна взагалі наважилася на таке чтиво. Розумна й освічена жінка, і грець з тією подругою, та ледь школу змогла закінчити, та вийшло так, що вони вичитали в тій моторошній книзі наступне: «Потрібно добути "пута небіжчика" (мотузка, якою зв'язували ноги покійного перед похованням) і вночі зв'язати ними руки людині, яку ви назавжди хочете прив'язати до себе. А для більш дієвого результату, бажано, щоб імена покійника і того на кого роблять дану прив'язку збігалися.

За кілька днів, у селі яке знаходилося за двадцять кілометрів від міста Тихер, і яке було батьківщиною Тоні Йванівни, помер її далекий родич. Він був не тезко Віктора Павловича, але зволікати не можна було. За гроші жінки домовилися купити "пута покійного", як виявилося, така купівля була не рідкістю в селі, ніхто й не здивувався такій пропозиції, навіть говорили, що траплялися прохання куди дивніші. Врешті-решт, а Тоня Йванівна зробила все, як було написано в книзі, і, можливо, це тільки збіг, але Віктор Павлович залишився з нею.

Колишньої пристрасті в їх очах більше не було. Жінка, як і раніше, страждала. Опухлі очі свідчили про те, що вона багато плакала. Барбарі здавалося, що, напевно, така гра не варта свічок. Віктор Павлович, здавалося, не виявляв до неї жодного чоловічого інтересу, а інколи, дівчинку відвідувала думка, що вона його дико дратує. Це були лише сторонні спостереження, втім, по плітках, це помічали всі знайомі. Сусідка Барбари якось проговорилася її мамі, що до Тоні Йванівни щоночі уві сні став приходити небіжчик, той самий родич у якого вони купили пута. Вона казала, що він сварить її на чому світ стоїть. Мовляв: — Що ж ти, дівка, наробила?! Повернувся б чоловік до тебе. Народила б доньку йому. Ну а тепер вже не буде нічого. Пізно. Помилка. Гріх.