Дім біля озера

Дану історію Катерині розповіла сусідка — стара та похмура жінка, яка часто просила у неї допомоги по господарству. Валентина Михайлівна жила тихо і ніколи ні з ким не лаялася, хоч деякі діти трохи побоювалися її, та вважали стареньку дивною. Головна її дивина, на думку дітей, полягала в тому, що вона майже ніколи не виходила з дому, а якщо їй щось було потрібно, то вона дзвонила тітці Вірі з дому навпроти. Сама Катя рідко бачила Валю Михайлівну, та власне й ніколи не цікавилася її життям, але одного разу їй таки довелося з нею поспілкуватися і дізнатися про її трагедію, яка й породила дивину її поведінки.

Якось Валентина Михайлівна зателефонувала Катрусиній мамі та попросила купити продуктів, бо тітка Віра поїхала до родичів і було невідомо коли повернеться. Катеринка жила з мамою на тій же вулиці, через пару будинків, тому також вважалися сусідами. Мама була на роботі та відправила до сусідки Катю. Чесно кажучи, йти до неї їй зовсім не хотілося, аж надто дивною вона здавалася, тим більше, що Катя її й до пуття не знала.

Вона постукала у двері, але їй довго не відчиняли. Врешті-решт вона почула чалапання, звук клямки, та через довгу хвилину двері зі скрипом відчинилися. Перед нею стояла старенька сухенька жіночка в халаті столітньої давнини. Вона подивилася на дівчинку з підозрою, але увійти все ж таки запропонувала. Атмосфера її вітальні нагадувала лікарню: жовті потемнілі від часу шпалери, невеликий стіл, сіра шафа, запах спирту та ліків. На комоді стояла фотографія в обшарпаній рамці, із зображенням дівчинка років семи в обіймах молодої жінки.
Побачивши, що Катя затримала погляд на світлині, бабуся напружилася й пильно придивилася на неї, але, мабуть, прочитавши в її очах лише невинну цікавість, все ж таки наважилася розповісти свою історію.

Коли Валентині Михайлівні було двадцять два роки, у неї народилася дитина. Дівчинка Лілія швидко підросла, почала грати з однолітками, та заводила багато нових знайомств. Як і всі діти, вона часто втікала з друзями з дому, то до лісу, то до занедбаного будинку біля озера. Цей будинок мав дурну славу. Ніхто вже власне й не пам'ятав чому, але батьки суворо забороняли своїм дітям наближатися до нього. Як відомо, заборони найчастіше призводять до протилежного результату. Отож одного разу Ліля з друзями все ж наважилися пробратися до того маєтку. Там діти знайшли старі знімки, газетні статті, та ще купу різного мотлоху. Увагу юної леді привернуло завішене курявим простирадлом дзеркало в кутку. Вона, не довго думаючи, стягнула ганчір'я і почала милуватися собою. Аж раптом, хлопці, що в цей час розглядали різне барахло в іншому кінці кімнати, почули пронизливий крик. Вони злякалися й кинулися до Лілії. Дівчинка сиділа на підлозі ні жива ні мертва, з порожніми очима сповненими жаху. Вона не рухалася. Хлопці помітили, що її волосся неприродно побіліло. Усі хто був у кімнаті впали в ступор. Лише за кілька хвилин діти кинулися геть із дому. На немічні крики хлопців про допомогу збіглася половина містечка.
Валентина Михайлівна мало не померла від горя, коли дізналася, що сталося з її донькою. З дому біля озера Лілю вивезли працівники поліції. Дитина виглядала дуже страшно. Хтось навіть зомлів, побачивши дівчинку.
Слідство по цій справі велося близько року. Хлопці, які були того дня з Лілею, не змогли прояснити ситуацію. Розповіли лише про дзеркало завішене ганчіркою, і про те, що вона панічно верещала. Врешті-решт дівчинку відправили до психіатричної лікарні. Валентина Михайлівна всіма силами чинила опір, але лікарі були непохитні: дитині потрібен особливий догляд. Мати відвідувала її в лікарні, але донька, мабуть, навіть не впізнавала її. Якби символічно це не звучало, але Лілія перетворилася на рослину: не розмовляла, не відповідала на запитання, лише іноді кивала, та час від часу дуже дивно посміхалася. А якщо хтось намагався дізнатися в неї про той страшний день, вона починала шалено плакати, кричати, та ловити істеричні припадки. Тож на жаль, чи на щастя, але нікому так і не вдалося дізнатися, що саме бачила дівчинка в тому дзеркалі.

Закінчивши розповідати Катерині свою сумну історію, старенька залилася сльозами. Каті було щиро шкода бабусю.

— Вона ще жива, — поцікавилася Катя.

— Ні, вона вже давно померла. Лілія провела у лікарні десять років, але лікарям так і не вдалося поставити її на ноги, — відповіла панночка.

Катерина вийшла з її будинку, як громом уражена. Стільки років вона прожила поряд із жінкою, про яку була хибної думки, але насправді просто не знала правди. Їй стало ніяково, адже вона нічим не могла їй допомогти. Єдине, що могла для неї зробити — якомога частіше відвідувати панночку, щоб скрасити її самотність. Тож вона так і робила. Катруся дізналася про неї достатньо, щоб зрозуміти, як вона помилялася, вважаючи її дивною. Адже немає нічого страшнішого, ніж горе матері, яка втратила свою дитину.