Діти на узліссі

Десь під середину двадцятого століття, Вітор, електрик за освітою, повернувшись з війни у свій рідний край, був там просто нарозхват. Країну відбудовували з руїн, людей катастрофічно не вистачало, особливо в південних долинах, і особливо спеціалістів. Отож, живучи в одному маленькому містечку, він фактично працював у трьох. Благо, населені пункти розташовувалися близенько один від одного. З громадським транспортом було, м’яко кажучи, не дуже втішно, свого власного він не мав, тож добиратися доводилося переважно пішки.

І ото так мандруючи з одного краю в інший, а ще якщо поспішаючи, він часто зрізав дорогу через невеликі ліски чи посадки. Особливо приємно це було робити навесні, коли розквітала зелень, і природа або тільки прокидалася, або вже правила преріями. Незважаючи навіть на докучливих москітів, молодик, втомлюючись за день мотатися долинами, уповільнював ходу, та із задоволенням упоювався запахами квітучої жимолості, терену, бузку, та медової акації; мріяв про майбутнє, насолоджувався сьогоденням.

Одного разу вранці він йшов через подібний лісок. Стояла пречудова погода з ласкавим сонцем, тому парубок анітрохи не здивувався, побачивши, що на узліссі грають діти. Може семеро, чи десятеро, так вже й не згадати, хлопчиків та дівчаток різного віку. Кому на вигляд дванадцять, а деяким — рочків по п'ять-шість. Згуртувалися в купу і схилили над чимось голови. Тільки одна дівчинка, відійшовши трохи вбік, повільно й обережно збирала квіти стокроток. Вона найперша помітила прибульця. Підвела очі від землі, уважно подивилася на чоловіка і, не сказавши ні слова, продовжила свою справу. Начебто нічого дивного в цьому видовищі не було, і хлопець вже було хотів пройти повз, але все ж таки щось змусило його наблизитися до мовчазного зборища. Він потім так і говорив, що насторожила його саме ця, дивна, не властива для великого скупчення дітей, тиша.

Побачене він зрозумів не відразу, лише хвилини за дві, до нього все ж таки дійшло, що діти грають в похорон. На траві перед ними лежала велика й не нова лялька в брудній білій сукні, охайно розташована на великій строкатій хустці. Все тіло ляльки було прибране квітами, саме тими маргаритками, що застеляли майже всю полонину. Її голову прикрашав вінок з квітів мокриці та широколистої смілки, а по праве вухо догорала тоненька церковна свічка. На очах лежали два маленькі листочки, а поруч був розташований голий понівечений пупс. Діти мовчки дивилися на цю картину, періодично здригаючи голови до неба, ретельно вдивляючись в нього такими ж похмурими поглядами, якими дивились і на ляльок. Віддалік в землі були вириті дві ямки, мабуть, могили.

Юнак мовчки спостерігав, як дівчинка, що збирала осторонь квіти, підійшла до пупса, та почала його прикрашати. Проковтнувши язик від тривожного здивування, все ж таки парубок знайшов дар мови, та мабуть, відчув, що як дорослий повинен втрутитися, та як мінімум, спробувати дізнатися, хто підказав їм таку дивну гру.

— Дітвора, а ви звідки, що так далеко від села? І що ви ото таке робите?

Дехто з малечі все ж попідводили очі, та подивилися на нього, але ніхто з них не промовив ні слова. На якусь мить здалося, що навіть птахи в ліску перестали щебетати. Хлопець раптово відчув, що йому, фронтовику який пройшов війну, стало занадто лячно. Тривога накотилася нізвідки, але здавалося, що погрожує опанувати всю його свідомість.

— Ви чого мовчите, га? — мужньо вимовив він, — Чого так далеко від села? То що за ігри...

Договорити він не встиг, як дівчинка, що збирала квіти, різко подивилася в небо, а потім, раптово звернулася низьким, майже неприродним голосом до інших:

— Швидше закопуй, бо знову почнеться!

Діти, абсолютно ігноруючи незнайомця, повільно взяли підстилку з прикрашеною лялькою й урочисто понесли її до виритої ями. Проводжаючи процесію поглядом, молодик помітив кілька симетричних пагорбів, прямо за натовпом скорботних дітей. На деяких із них лежали зрізані квіти, а деякі поросли самостійно.
Вже віддаляючись від узлісся, він продовжував здивовано оглядатися — страх міцно вчепився за його розум.

Діставшись до лощини, і ремонтуючи електропроводку в місцевій крамничці, його все ніяк не залишав тривожний інтерес від побаченого, і він вирішив прояснити ситуацію, і майже ненароком запитав у крамарки:

— А що це у вас за місце на узліссі? Там, за посадкою, на сході? Там якісь...

Не встиг він договорити, як жіночка, що вибирала в морозилці м'ясо, його перебила, від чого і йому як камінь з плеч.

— Ой, ви там ходите, так? Цвинтар там, шановний, — охоче відгукнулася місцева панночка, яка пережила всю війну у рідній лощині, — дітей поховали там. Не місцевих, не наших. На початку війни йшов ешелон нашою гілкою. Повний вагон дітей. Мабуть, дитбудинок якийсь перевозили. Хтозна, ніяких документів тоді так і не знайшлося. Розбомбили його, звичайно. Бомбардування тоді майже цілодобово були. Деякі тіла знайшли на коліях, деякі в ліску. Суцільна каша, не розбереш, де руки, де ноги. Але, кого ще можна було витягти — повитягували. Поховали по-людськи. Ой, такий жах! Що війна проклята наробила! Та чи вам не знати!

Вона трохи помовчала і додала:
— Ой, ви знаєте, ніяк не забуду — у деяких дітей в руках іграшки були, так ото і ховали з ними; пальці не розтиснути було. До нашого місцевого цвинтаря нести страшно було, так ото баби, які могили рили та тіла переносили, весь час боялися що знову бомбитимуть. Так і кричали один одному весь час: "Швидше закопуй, а то знову почнеться".

І знаєте, дійсно — починалося…