Воронячий ліс

Біля Воронячого лісу, що знаходиться на сході Країв Горба, під покривалом синіх сутінків три відьми танцювали обряд весняного рівнодення. Бальзамічний (старий) місяць виплив на небосхил і ледь-ледь підсвітив Хрестовий пагорб на якому Жриці Темряви розпалювали вогнище. Місцеві жителі казали, що саме цей пригірок являється порогом до Воронячого Лісового Царства. 

Як тільки-но кострище розгорілося, та почало своїми списами діставати до темного неба, з усіх боків завили собаки. Дворняжки в селі метушливо підхоплювали рівноважливе виття диких псів, поки вогнище своїми гострими язиками пробивало небесну твердь, залишаючи яскраві дірочки, з яких сочилося холодне сяйво космічних світил.

Ми приїхали до села ледве почало сутеніти, але в саме поселення заїхали вже натемно. Шабаш біля лісового склепу було видно неозброєним оком і цей захід настільки нас зачарував, що ми спостерігали його ще якийсь час і навіть не помітили як швидко на землю прокралася ніч. Здається, було навіть чути тріск кострища, та видно, як язики полум'я спритно хапали й з'їдали метеликів. Вузенький серп місяця плавно і повільно зрізав піки багаття, а відьми хватали їх, намотували собі на шиї, як шалики, і продовжували витанцьовувати химерний обряд та реготати як навіжені лиходійки.   

Завивання собак, ворон, та весняного вітру, наганяли на нас несвітський жах, але все ж таки ми з превеликою цікавістю, та трепетним хвилюванням, продовжували спостерігали за гульбищем чортівок. Над Карловою лощиною нависла сира каламутна ніч. Місяць насвистував похмуру мелодію, витягуючи з темного озера зимову Суспірію. Відьми своїм обрядом мали відкрити браму у Вороняче Царство та провести таємничу потвору до своєї спочивальні, й зачинити її на покій. Вночі Місяць мав запечатати лісові ворота, щоб ніхто не зміг потурбувати фантомну почвару, аж до осіннього рівнодення. Лише восени, в ніч Самайна, браму знову відчинять, та випустять голодну Суспірію на прокляту землю.

Обрядовий танець Жриць Темряви наближався до кульмінації; наближалася й судна година — «Ніч Блідого Покою». Почувши цю легенду від місцевого ворожбита в десятому коліні, у нас не тільки волосся стало дибки, але й сон як рукою зняло, хоч ми й пів дня пробули в дорозі та до біса стомилися. Собаки й лисиці скиглили всю ніч безперервно. Вітер за вікном шепотів страшну колискову. Сови перегукувалися з пугачами, а ворони перекрикувалися з кажанами. Заснути було неможливо. Здавалося, що живими нам це село вже не покинути і ніч ніколи не скінчиться, перетворившись в один суцільний кошмар… Але світанок все ж таки наступив. Легкий, спокійний, та освіжаючи прохолодний.