Воронячий ліс Карлівщини

Біля воронячого лісу, що на сході Країв Горба знаходиться, під покривалом синіх сутінків три відьми танцювали обряд весняного рівнодення. Бальзамічний (старий) місяць виплив на небосхил і ледь-ледь підсвітив хрестовий пагорб, на якому жриці темряви розпалювали вогнище. Місцеві жителі казали, що саме цей пригірок являється порогом до Воронячого лісового царства. 

Як тільки-но кострище розгорілося, та почало своїми списами діставати до темного неба, з усіх боків завили собаки. Дворняжки в селі метушливо підхоплювали рівноважливе виття диких псів та лисиць із лісу, поки вогнище своїми гострими язиками пробивало небесну твердь, залишаючи яскраві дірочки, з яких сочилося холодне сяйво космічних світил.

Ми приїхали до села ледве почало сутеніти, але в саме поселення заїхали вже натемно. Шабаш біля лісового склепу було видно неозброєним оком, і цей захід настільки нас зачарував, що ми спостерігали його ще деякий час, і навіть не помітили як швидко на землю прокралася ніч. Здається було навіть чути тріск кострища, та видно, як язики полум'я спритно хапали й з'їдали метеликів. Вузенький серп місяця плавно і повільно зрізав піки багаття, а відьми хватали їх, намотували собі на шиї як шалики, і продовжували витанцьовувати химерний обряд, та реготати як навіжені лиходійки. 

Завивання собак, ворон, та весняного вітру, наганяли на нас несвітський жах, але все ж таки ми з превеликою цікавістю, та трепетним хвилюванням, продовжували спостерігали за гульбищем чортівок. Над Карлівською лощиною нависла сира каламутна ніч. Місяць насвистував похмуру мелодію, витягуючи з темного озера зимову Суспірію. Відьми, своїм обрядом, мали відкрити браму у Вороняче царство, провести потвору до своєї спочивальні, та зачинити її на покій. Вночі Місяць мав запечатати лісові ворота, щоб ніхто не зміг потурбувати фантомну почвару, аж до осіннього рівнодення. Лише восени, в ніч Самайна, браму знову відчинять, та випустять голодну Суспірію на прокляту землю.

Обрядовий танець жриць темряви наближався до кульмінації; наближалася й судна година — «ніч блідого покою». Почувши цю легенду від місцевого ворожбита в десятому коліні, у нас не тільки волосся стало дибки, але й сон як рукою зняло, хоч ми й пів дня пробули в дорозі, та до біса стомилися. Собаки та лисиці скиглили всю ніч безперервно. Вітер за вікном шепотів страшну колискову. Сови перегукувалися з пугачами, а ворони перекрикувалися з кажанами. Заснути було неможливо. Здавалося, що живими нам це село вже не покинути, і ніч ніколи не скінчиться, перетворившись в один суцільний кошмар… Але світанок все ж таки наступив. Легкий, спокійний, та освіжаючи прохолодний.