Частина 10, у якій конкурс закінчується, а на Віллу прибуває пан Вітольд, аби винагородити усіх по заслугах їхніх...

Сухорлявий високий чоловік ступав у очереті, відводячи жорстке порижіле листя набалдашником тростини. Він йшов упевнено, невідворотно, хоча, здавалося, у старомодних туфлях іти по вузькій стежці, що зміїлася в гущавину, повинно було бути незручно.

Втім, чоловік впевнено просувався вперед, поводячи головою, наче він принюхувався до повітря, хижо тріпочучи крилами носа.

У якийсь момент на обличчі незнайомця майнуло незадоволення, він схилив голову до плеча, прислухався і змінив траєкторію свого руху, сходячи зі стежки. Очеретові хащі чоловіка дратували, тож він владно поводив тростиною, й очерети розступалися перед ним.

– Так-так-так, – вимовив чоловік, зводячи білі брови до перенісся. Лють, що мимохідь відвідала його обличчя, швидко змінилася на холодну зацікавленість.

На опаленому п’ятачку землі, перед білим кованим візерунчастим парканом стовбичили три хисткі напівпрозорі істоти. Вони втрьох повернули до чоловіка голови, і від них хвилями розходилася стримувана ненависть, а також страх та готовність скоритися, вбивати й чатувати у ім’я його.

– Ціка-аво, – простягнув чоловік, потираючи задумливо тонкими блідими пальцями підборіддя, – і чому це ви тут? Яким дивним чином? У такому дивному втіленні? Що вже те чортове дівчисько накоїло? Ні-іка... – він прошипів дівоче ім’я з погрозою.

Потім зверхньо, широким жестом, поманив істот за собою. Ті рушили з місця, і там, де плили над землею – очерети чорніли, висихали й зі вщухаючим шелестом горнулися додолу.

Зі своїм новонабутим супроводом чоловік повернувся на стежку, дійшов до такої ж милої, прикрашеної завитками білої хвіртки, вдарив по хвіртці тростиною... з неї наче струснувся весь лоск, наче спало уявне покривало, хвіртка вкрилася іржею та такою ж рижою засохлою кров’ю, а крізь візерунки стало видно привинчений на кріпленнях рогатий здоровезний череп.

– Цікаво, а з тобою що? – промовив собі під носа чоловік, простяг тонкопалу долоню, міцно взявся за ручку на хвіртці, опустив, відкриваючи засув, й штовхнув хвіртку від себе.

Наче локальний смерч, наче буря зірвалася у проході й понеслася вперед, руйнуючи щось у самому повітрі, розбиваючи невидимі замки.

Чоловік повів головою й примружився, щоб побачити на невидимому вимірі арку проходу, що відкрився.

Він підняв ногу у піжонському туфлі й ступив крок на територію котеджу, що бентежив його вимогливий смак ідіотскою назвою й жахливим дизайнерським оформленням – Вілли «Парадайз».

Три створіння нечутно пливли слідом. Але пан Вітольд, йдучи серед мерзенно підстриженого газону, чув скрик люті, що мовчазно розходився від них, змушуючи дерева й трави всихати.

Вітольд незадоволено поводив головою, намагаючись зрозуміти, чого ще наробила його нерозумна асистентка. Він відчував ще щось, щось мало бути. І ось, велично, стрімко, так, що земля задрижала від стукоту безтілесних копит, до нього мчав буйвіл, і домчав, і покірно схилив увінчану смертоносними рогами голову до ніг Хазяїна.

– Дивно, дивно, – вимовив Вітольд, кладучи руку між рогів. – Дивні дива кояться, якщо залишити нерозумне амбіціозне дівчисько з необмеженим джерелом енергії. О, я знав, що вона не справиться. Я знав, що залежність її подолає. Що вона не втримається, і схоче захапати все собі. – Шкода, так шкода, люба... – зловісно примовляючи під носа, Вітольд продовжував свою тріумфальну ходу по території власної, але неулюбленої Вілли, до входу під козирком.

Принаймні, тут було тихо, тож асистентка таки вклала піддослідних «спати», як вони і планували. Добре. Це добре. Ніхто не заважатиме їм... з’ясувати стосунки. А потім... Можна бути забрати тих, хто перспективний.

Відольд ступив через поріг, і мовчазні охоронці його полишилися, лише буйвіл рив копитом землю й дивився кудись на вікна другого поверху, наче нерозумній дикій істоті чогось там було треба.

Пан Вітольд знизав плечима, пройшов по коридору, минув рецепцію і, так само зневажливо кривлячи обличчя, ступив крізь відкриті двері приміщення, на яких красувався роздрукований на принтері напис «Їдальня».

– Ніко! – Вітольд нещиро розкинув руки у привітному жесті, вгледівши дівчину, яка сиділа за центральним круглим столиком. Біля столику стояв другий пустий стілець, було накрито на двох персон: два келихи з білим вином, грона винограду, вишукані сири...

Підходячи до неї, важко припадаючи на тростку, Вітольд поклав руку їй на потилицю, погладжуючи волосся, і сповістив:

– Як жахливо знаходитися у цих... інтер’єрах. Що ж, сподіваюся, наші молоді гості були невибагливими і щиро насолоджувались перепалою «халявою», як то завжди схильні робити студенти усіх часів усіх соціальних прошарків.

– Так, ніхто не скаржився, – Ніка спробувала ненав’язливо уникнути його дотику, пручаючись головою. – Сідайте, мій Господарю, скуштуйте зі мною їжі. Мені біло нудно тут. А вийти я не мала змоги, до того ж, коли виявилось, що Вілла замкнена подвійним Контуром.

Вітольд скрушно похитав головою, відставляючи тростку й сідаючи на вільного стільця.

– Ніко, Ніко... Нащо ти зайшла у підвал?

– А що, то було заборонено? – Ніка гостро блимнула зеленими очима. – Як у казочці про Синю Бороду, хіба що?

Звісно, дівчисько злилось. Та що поробиш. Витончені плани потребують деяких жертв.

– Я усього лише потурбувався, щоб Вілла була захищена більш надійно, – Вітольд відщипнув виноградину з грона. – Але то ти зробила, Ніко? Що за безлад тут влаштувала?

Ніка взяла до рук бокала, відхлебнула – і пальці її на блискучому склі дрижали, втім, скоріше від стримуваної люті. О, він знав, що ця дівчинка з темпераментом!

– Ви, все ж, влаштували тут все необачно, Господарю мій. Двоє хлопців побилися. Дівчина впала в басейн і застудилася. Якби комусь з них потребувалася справжня допомога, а я не могла ані вийти звідси, ані зв’язатися з вами?

– І ти, з усією могутністю, що я тобі відкрив, не змогла б зарадити якимось... хворобам? Не розчаровуй мене, Ніко, моя дівчинко, – мене дуже небезпечно розчарувати. Розкажи лишень... – він також підняв бокал, покривився з того, що бокали не кришталеві. – Розкажи про результати нашого маленького, але такого важливого, такого нагального дослідження?