Частина 6, у якій Мишко спілкується, влаштовує кіносеанс, вартує товаришів і коїть дурню, бо Юрась спить і нічого накоїти не може...

На ранок бліді, налякані й невиспані хлопці, замість того, щоб снідати, розповідали про побачене вночі Ніці Віталіївні.

Вона сиділа за стійкою ресепшена, неспокійно крутила у пальцях ручку, дивилася похмуро і розмірковувала вголос:

– Я не думаю, що буйвол підпалює все, до чого доторкнеться, інакше очерети би згоріли, та й вся Вілла палала...

Мишко уявив, що на Віллі трапляється пожежа, а вони, нездатні покинути територію, безпорадно кидаються у різні сторони, доки не перетворюються на живі факели... Мишко нервово й голосно проковтнув слину.

Йому стало вже не до сміху. Раптом щось трапиться – вони ж просто загинуть тут всі, ніхто й не дізнається!

«Ніко, чому ти така дурна, чому на це погодилась?», – невесело думав Мишко. Повинна ж була ця відьма витрясти зі свого Хазяїна якийсь альтернативний спосіб зв’язку чи порятунку, якщо все піде шкереберть!

– Я думаю, буйвол може пошкодити чи знищити те, що видасться йому погрозою, або підпалити щось задля примхи... – продовжила Ніка. – Я можу накласти на сам дім чари, після яких привиди не здатні будуть переступити поріг – таких чар існує багато ще зі стародавніх часів, аби захистити домівку. Але з самою територією буде важче, треба якось заганяти мешканців у будівлю у найбільш глухий час ночі...

– Ага, – Юрко нервово розсміявся. – У нас є такий собі готель, басейн, є молодь, є алкоголь, літо, спека, майданчик для вогнища, пісні під гітару, романтична атмосфера – так ти і змусиш їх усіх сидіти вночі у чотирьох стінах!

– Треба за ними просто приглядати, щоб не ходили нікуди по одному... – продовжувала "просвіщати" відьма. – Привиди – не настільки могутні істоти у матеріальному світі. Подушка, що згоріла – то не показник, буйвол і зміг її знищити, бо то лишень предмет, не жива істота. В першу чергу, треба убезпечити дім, та приглядати, щоб хлопці і дівчата не ходили поодинці у темряві. Посиділки біля багаття – то непогано, бо справжній, живий, гарячий червоний вогонь – він для привидів страшний, вони здатні виробляти лише бліде блакитне полум’я іншого світу. Йдіть, – Ніка, обдивившися їх, махнула на хлопців рукою. – Поїжте та виспіться. Якщо вам так легше – спіть вдень. Не треба  доводити себе до виснаження з недосипу...

Мишко дійшов вже до дверей, але обернувся, запитав ніяково:

– Вибачте, Ніко Віталіївно, е-е-е... У мене тепер подушки немає.

– Розуму у тебе немає, – зітхнула адміністратор, але взяла ключі і пішла у складські приміщення Мишкові за новою подушкою.

***

– А ти не бачив Струну? – перепитав згодом, під час сніданку, Мишко, згадавши, що кішка з ними не ночувала. – Я хвилююсь за неї...

– Може, завіялась куди, – Юрко зітхнув із заздрістю. – Вона, на відміну від нас, виходити звідси може.

Треба сказати, цей ранок відрізнявся від інших: ніхто не пропонував піти до Ланжерону чи у місто. Навпаки, Анжела, позіхаючи, голосно усіх повідомляла, що їй насточортіло їздити на пляж, і сьогодні вона воліє загорати біля басейну, бо там є бар і настолки, а не настобридлі крики: «Крєвє-єтки, пахлава мєдовая!»

Юрко, жуючи так, що за вухами лящало – звідки в нього, питається, бралася та енергія? – присунувся до Мишка, поклавши лікті на стіл, й з ентузіазмом зашепотів:

– Слухай, ці відьми, чаклуни, Відаючі, чи як їх там, виходить, можуть навіяти будь-яку думку? То чому вони досі не керують світом? Можна переконати людину, що вона хоче віддати тобі свого гаманця, чи касира у банку змусити віддати тобі касу...

Мишко, що без апетиту жував тост із сиром, покосився на Юрася з осторогою.

– Не думаю, що це так працює... Та до того ж, я часто чув історії саме про навіювання, коли там циганка когось на ринку змусила віддати золото, людина віддала з власної волі, та й не пам’ятає цього. Мабуть, вони таки переконують людей, та непомітно...

– І в тебе, до речі, якісь кримінальні схильності, – додав Мишко, коли змусив себе проковтнути тост, що був йому через поганий настрій на смак, наче картон.

До їдальні зайшла Майя, а питання зі зникненням Струни вирішилося: кішка сиділа у дівчини на руках, мило й довірливо обіймаючи її лапками за шию. Майя виглядала трохи сонною. Яскрава фарба з її волосся почала вимиватися, і кучері набули приємного ніжно-фіолетового кольору.

– Йдемо до басейну, – запропонувала Майя, тримаючи під ліктем дзеркалку – бо на шиї ж у неї була кішка. – Ваша кішечка така чудова, я зробила безліч гарних кадрів з нею. А відеооператор, як його, Ромка, казав, що теж її потім позичить, бо усі люблять відео з котиками...

Цей день йшов повільно й ліниво. «Спортивно активній» компанії, у який були Костік, Левко, Валєра і Клео, обридло грати у волейбол, вони випрохали у Ніки ракетки, і грали тепер у бадмінтон. Волан увесь час залітав в басейн, а одного разу навіть влучив у стакан з коктейлем Анжелі, яка лежала посеред басейну на надувному матраці.

Також сталася кумедна епопея з загубленими воланами: Валєра пару разів зажбурлила волан через паркан у очерет, йшла за ним, та верталася розгублена і з порожніми руками, бо не могла ж перелізти через паркан, і роздратована Ніка Віталіївна притягнула їм цілого пакета з воланами, після того, як Валєра кілька разів просила «новий воланчик». Мишко, посміюючись, думав, що важка то праця – бути Нікою Віталіївною на віллі «Прадайз»...

Мишкові було не дуже цікаво плавати у невеликому (невеликому відносно моря чи ріки) басейні. Він згадав, що хотів намалювати Майю, пішов до кімнати за графічним планшетом та там врешті решт і лишився – йому краще малювалося на самоті, ніж серед галасу біля басейну – хоча там би він, безперечно, постійно міг би за Майєю спостерігати, але він і так чудово пам’ятав, як дівчина виглядає.

Тож Мишко сидів і наносив перші штрихи стилусом на планшеті, звіряючися з тим, що виходить, на екрані ноутбуку. Він думав ще з іронічною посмішкою: ну ось, він починає зараз свого малюнка, звично так, не відчуваючи якогось особливого піднесення – буденна то справа, його робота. Інколи є снага малювати, інколи змушуєш себе через силу, але, коли «техніка» відпрацьована, а рука вже «набита», виходити професійно буде в будь-якому разі – тож де той «момент творення», невже дійсно сидить він зараз, малює, а від нього у Всесвіт парує якась енергія? Приміром, Леонардо да Вінчі малював «Джоконду» шістнадцять років – він був би, мабуть, як потужний акумулятор для тамошніх чаклунів.