Частина 3, у якій Мишко ловить кішку, Юрась коїть дурню, Майя нічого не розуміє, а Ніка Віталіївна, неочікувано, відкриває правду...

Через те, що вночі вони десь колобродили, Мишко проспав до одинадцятої ранку, прокинувшися, різко сів, довго тупився в стіну і, розміркувавши, що Юркові у написанні пісні він не помічник, вирішив піти-таки й обдивитися нарешті те заднє подвір’я з басейном та... відпочити хіба що? Він не те щоб дуже втомився, але весь час відчував емоційну напругу, очікував якоїсь халепи, та взагалі почувався «під ковпаком», метеликом, нанизаним на булавку – людиною у полоні. Тому морально Мишко втомився і не був певний, що лежання біля басейну йому допоможе.

– Ти ж напишеш пісню до вечора? – зі здоровою долею скептицизму у голосі спитав Михайло у Юрка.

Юрась, що прокинувся раніше, сидів на своєму ліжку з гітарою на колінах, але, здається, щось дивився на телефоні й не виглядав людиною, зануреною у творчій процес.

– Так, звичайно напишу, – мугикнув він. – У тебе месенджери і мапи так і не розглючилися? Окрім цього, інтернет працює.

– Месенджери не роблять, та те нікого не хвилює, – Мишко знизав плечима. – Вчора під час вечері дехто час від часу жалівся, що не може відправити повідомлення – але після цього кліпав очима й у ту ж мить про проблему забував. Як золота рибка, у якої пам’ять довше трьох хвилин нічого не тримає.

– Юр, – нагадав ще Мишко перед тим, як вийти з кімнати. – Тож пісню напиши, окей?

– Та само собою, без проблем! – легковажно відмахнувся Юрась.

Набравши собі їжі у їдальні, Мишко прямував до басейну, жував яблуко й намагався розпробувати й усвідомити – ось ця їжа утворена просто з повітря, утворена якимось надзвичайним чином... Втім, яблуко здавалося справжнім яблуком – соковитим, стиглим, з блискучою червоною шкіркою.

Мишко вийшов, нарешті, на заднє подвір’я й озирнувся.

Басейн виявився... Великим та новим. Мишко чомусь очікував побачити такий собі халтурний надувний басейн, або зібраний з блоків дачний басейн, який був би доречний на Лимані серед рудих очеретів. Але то був повноцінний басейн, виритий на просторому подвір’ї, вимощений блакитною плиткою. Навіть різні рівні глибини були наявні: мілкий вигнутий «рукав» басейну та основний водний простір, де басейн глибшав.

Навколо басейну розташовувався дощаний настіл з шезлонгами та зонтами, а трохи нижче м’яко біліли розсипи піску, наче справжнісінький пляж. Поодаль на піску натягнули волейбольну сітку. Якби Мишко не знав, що вони тут полонені, і на них планують проводити дослідження – він був би вимушений визнати, що на Віллі дуже... приємно. Що тут присутня легка, весела атмосфера безтурботного літа. Ідеально для творчих людей: розважайся, а вечорами, або вранці, втілюй свої проекти.

Дівчатка плескалися у воді й радували погляд стрункими фігурами. Анжела та Галина лежали на шезлонгах, загоряючи, і було очевидно, що пози, у яких потрібно «недбало» лежати, дівчата приймали заздалегідь, аби виглядати максимально привабливо. Хтось грав у настолки, хтось пив коктейлі. Деякі з відпочиваючих влаштовували творчі челленджі. Михайло застиг з підносом посеред подвір’я, не знаючи, до якої з груп приєднатися, аби не бути недоречним.

Раптом до нього підійшла Майя з дзеркалкою. Здається, дівчина без свого фотоапарату взагалі нікуди не ходила. Мишко, що вже знав, яка та дзеркалка важкелезна, подумки Майї поспівчував.

– Дивно, – Майя клацала щось у фотіку. – Я вчора знайшла на фотографіях дещо незвичне, але хоч вбийте мене, не можу згадати, що саме. Привіт.

– Ну, якщо ти не пам’ятаєш, значить, нічого важливого там не було, – Мишко спробував посміхнутися максимально привітно.

Подивившися на нього вдруге, Майя наче «увімкнулася» в реальність, випірнула зі свого фотіка й озирнулася навколо.

– Тут чудово, – помітила вона. – Наче якийсь творчий табір, тільки для дорослих.

– Так, – Мишко кивнув. – Насправді, я завжди вважав, що дорослі зі своїми стресами потребують подібного відпочинку більше, ніж діти.

– Ну, для цього існують готелі «олл інклюзів», – вони з Майєю разом розсміялися, весело й легко. Та Мишко й не вважав їх усіх, тут, чесно кажучи, зовсім дорослими. Вони – молодь, студенти, що перебувають у прекрасному віці пошуку пригод та вражень.

Майя виглядала натхненною та задоволеною, і Мишко вирішив, що Юрась, мабуть, правий – не варто розповідати дівчині жахливу правду. До того ж вони ще зовсім не певні, у чому та правда полягає...

Мишко крутив головою, і помічав на подвір’ї дещо, що інші не помічали.

Не лише хвіртка виглядала жахливо. Коли Мишко вже сам підійшов до паркану, то розгледів, що під парканом по усій його протяжності проведена червона смуга – висохла, порижіла – вона виглядала також як кров. І раніше Мишко її не бачив. Він хотів спробувати простягнути руку і стерти криваву лінію, але, щойно потягся – рука почала дрижати та німіти. Тоді Мишко замислив знайти якесь відро, набрати води й плеснути водою на полосу – можливо, полоса змиється, й руки тягнути не доведеться. Чомусь він був певен, що смуга та – замок, і якщо її змити, порушити «контур» – то він зможе перелізти через паркан!

Відро і справді знайшлося десь під стінкою поруч зі шваброю (хоча персоналу Михайло не бачив; хто тут, питається, прибирає?), хлопець поцупив його, набрав з басейну води...

– А що то ти робиш, гей ти? – зацікавилася Анжела, і на її гарненькому обличчі відобразилася напруга думки – вона, вочевидячки, намагалася згадати, як Мишка звуть.

– Планую обливатися водою, – огризнувся Мишко й жартома плеснув рукою трохи з відра на Анжелу. Перед нею він не дуже ніяковів, бо на Анжелу йому було байдуже – попри всю її красу.

Дівчина завискотіла, і Мишко поспіхом пішов з відром під паркан.

Розмахнувся й хльоснув усе відро на червону полосу.

Потік води вдарився, наче об невидиму стіну і, відбившися, бо Мишко хльостав сильно й з близької відстані, тож потік води, вдарившися об перепону, накрив хлопця з ніг до голови.

Мишко стояв, важко дихаючи, потім вилаявся, жбурнув відро у траву й подався геть, намагаючись не привертати до себе, вимоклого, уваги.