Частина 2, у якій Мишко бачить небачене, Юрась коїть дурню, інтернет глючить, Ніка Віталіївна блимає очима, а таємниче сяйво парує у Віллі...

Мишко прокинувся від того, що по всьому котеджу роздавалися грюкіт та гул голосів. Хтось шумно побіг по сходах, і Мишко, пробурмотівши: «По голові собі так погепай», спробував сховатися під подушкою.

Втім, знадвору все одно хтось кудись безладно пересувався.

– Та чого їм нейметься?! – кинув хлопець риторичне питання у повітря, але, як не дивно, йому відповів з іншої частини кімнати зі свого ліжка Юрась – таким же заспаним незадоволеним голосом.

– Та вони на море зібралися, до Ланжерону. Цей клятий трамвай їде ж довго, біля години, і, з цими... великими інтервалами, тому вирішили виходити зрання, щоб швидко дістатися до міста і на пляж. Це вчора, ще на світанку, чоловік сім вирішило. Особисто я волію поспати, встигнемо ще на те море, – продовжуючи бурмотіти, Юрко завернувся у ковдру з головою.

Мишко, послідувавши прикладу сусіда, також натягнув зверху подушки на себе ковдру й, бідкаючися, зміг таки хвилин через п’ятнадцять заснути навіть попри шум.

Прокинувся він десь години через три, пішов чистити зуби, знайшов душ, повернувся до кімнати і хотів був нагримати на Юрася за те, що той втулив свою гітару на його планшет, але Юрко зпросонок виглядав як якась сомнабула, втративши усю свою жвавість, і Мишко просто забрав планшет, махнувши на музиканта рукою, й пішов вниз до їдальні випити кави.

Народу за столиками зібралося чимало, бо їдальня була затишною та зручною: овальні столики з чотирма стільцями, як у кафе, кавова машина та кулери, що завжди працюють, печиво у вазочках на стійці... Молодь жувала печиво, пила каву, спілкувалася – здається, у перші дні перебування ніхто ще не хотів займатися своїми проектами. Мишко був певен, що прокрастинувати для них для всіх – звична справа. Потім, за десять днів до кінця «івенту» будуть носитися з оскаженілими очима, не спати, випивати по п’ять чашок кави за ніч й творити шедеври. 

– Привіт, – він присів до Майї, сам дивуючися зі своєї нахабності. – Як спалося? Що тут зі сніданком? Тут якісь кухарі, як у піонерських таборах, турбазах чи санаторіях?

Майя спохмурніла, пригублюючи обережно з манюсінької чашки гарячий «еспрессо».

– Дивно, я не бачила нікого з персоналу, окрім Ніки, – напружено відповіла вона. – Але на кухні, там, у приміщенні за барною стійкою, накрито шведський стіл. Кожен бере, що хоче. Сходи, поснідай. Є вівсянка, солодкі пластівці з молоком, омлет, сосиски, сирна нарізка, відбивні, йогурти... Раджу поквапитися, бо ти ж знаєш, який народ падкий на халяву, скоро усе зметуть. І захопи, будь ласка, моєму придурню-братцю що-небудь м’ясне...

Доки Мишко на підносі зібрав їжу й повертався до столу, до їдальні якраз спустився Юрась, підійшов був до них, але зупинився посеред приміщення, здивовано розглядаючи усіх хлопців та дівчат, що зібралися за столиками.

– Гей, ви! – він махнув рукою у напрямку компанії, де сиділи хіп-хоп співачка Валерія (яка просила називати її Валєра, на хлоп’ячий манер), стендап-комік Костік (ще один гучний та непосидючий, як і Юрась, хлопець серед присутніх), струнка танцівниця Клео (Мишко не сумнівався, що її справжнє ім’я – яка-небудь Клава) та троє хлопців, імен яких Михайло не запам’ятав. 

– Ви якого біса не на Ланжероні?! – праведно обурився Юрась. – Увесь ранок гупали, збиралися, спати нормальним людям не давали, та так і не поїхали?

– Нормальним людям не треба було драти горлянку до світанку своїми пісеньками, тоді б й виспалися, – єхидно відповів Костік, у якого, здається, язик працював скоріше, ніж мозок, бо через кілька секунд Костянтин припинив давити посмішку й розгублено повернувся до друзів, усвідомивши Юркове питання.

– А чому ми не поїхали на пляж? – здивовано перепитав він.

Молоді люди спочатку вирячилися на Костю, потім почали перезиратися один з одним, і по виразу їхніх облич було зрозуміло, що вони посилено згадують, чому не поїхали, куди збирались.

– Ми, е-е-е, – почала видавлювати слова Валєра, а за нею усі інші «заекали», у них виходило таке нестройне спантеличене «е-е-е-е-е», що це виявилося б кумедним, якби не було настільки насторожуюче-незрозумілим.

До того ж, озирнувшися, Мишко усвідомив, що під столом, біля стільців, у цього гурту лежать речі, зібрані на пляж: сумки, волейбольний м’яч, пляжні парасолі, очеретяні коврики – усе накидано під столом, наче хлопці й дівчата зайшли, посідали за столик, лишили речі та тут же про них забули.

Вони так екали, перепитували одне одного, знизували плечима: «Тож чому ми не пішли?», і врешті-решт розреготалися, так само гуртом, одночасно – Мишко навіть ладен був погодитися, що коли шестеро чоловік не можуть чітко пояснити, чому кудись не пішли, хоч збиралися – це смішно.

Але Мишкові раптом стало страшно.

Причому він ніяк не міг зібрати думки докупи й сам собі пояснити, чого злякався. Він знав, що повинен додумати думку – вчора відбулося щось схоже, щось настільки ж дивне, і треба було лишень зібрати події докупи, як деталі паззла.

Але Мишко не міг згадати, що саме його непокоїть.

– Та біс з вами, – відмахнувся Юрась від регочучої компанії, яка не пішла на пляж, і впав на стільця за столик до Михайла та Майї.

– О, сосисончики, – він підтяг до себе тарілку с сосисками та омлетом, перш ніж Мишко встиг його повідомити, що: «Це – тобі».

Мишко лише роздратовано зітхнув.

– А ми коли на пляж поїдемо? – спитав він, змирившися (та й не дуже пручаючись), що опинився в гурті з Майєю та Юрком. – Чи краще давайте з’їздимо до міста, там багато архітектурних пам’яток: Дерибасівська, Потьомкінські сходи, пам’ятник Дюку, Пассаж, Морський Вокзал, – Михайло намагався згадати, що вичитав у інтернеті, перш ніж приїхати до Одеси.

Майя підняла голову, і по тому, як загорівся її погляд, Мишко зрозумів, що «гуляти по місту й дивитися пам’ятники» дівчині кортить більше, ніж «валятися на пляжі».

– Народ, агов! – подала голос Анжела з сусіднього столика, вдаряючи по смартфону пальцем. – А у всіх все гаразд з інтернетом? Якась маячня: сигнал є, я можу дивитися відео, читати твіттер, усі соцмережі, але не можу зробити публікацію. Ні в інсті, ні на фейсбуці.