Фінал

Вечірнє місто було вбране в тепле світло ліхтарів, а повітря наповнювалося запахом свіжозвареної кави і легким шепотом вечірніх розмов.

Вона йшла вузькою вуличкою, відчуваючи легкий вітер, що грав із її волоссям. Усе здавалося таким звичайним, поки на розі не з’явився він.

Їхні погляди зустрілися раптово — мов два спалахи світла в темряві, що одночасно зігрівають і спалахують болем.

— Привіт, — тихо сказав він, голос тремтів, але сповнений тепла.

— Привіт, — відповіла вона, відчуваючи, як всередині стискається серце.

Хвилина мовчання, що тягнулася вічність.

Вона зрозуміла: ці слова — останні, що вони скажуть одне одному.

— Я рада, що зустріла тебе, — промовила вона, посміхаючись з легким сумом.

— І я, — відповів він. — Але наші шляхи тепер різні.

Вони розійшлися, не озираючись, кожен ідучи своїм шляхом — з теплом у серці і миром у душі.

Час минав. Вони жили своїм життям, далеко один від одного. І навіть коли думки про минуле наздоганяли в тиші ночі, обидва знали — зустріч не станеться.

Їхні серця зберегли спогади, як коштовний камінь, що ніколи не втратить блиску. Але дороги, які вони обрали, вели в різні сторони.

Вона залишила в минулому біль і більшість надій, зробивши крок уперед, щоб побудувати нове життя.

Він теж пішов своїм шляхом — з тінню втрати, але і з мудрістю, яку дає час.

Іноді, у найпрохолодніші ночі, у їхніх думках лунала та сама мелодія — пісня, що колись була про них.

Та це була лише пісня. А вони — два незрівнянні світи, які більше не перетнуться.

І в цьому мовчазному прощанні — сила жити далі.