Розділ 11

Темрява огортала гори, але тепле мерехтіння вогнища малювало на обличчях м’які тіні. Повітря було прохолодне, та поруч з ним їхні тіла ніби шукають тепла одне в одному.

Анастеша сиділа близько до Владислава, відчуваючи, як кожен подих переплітається з його. Її пальці ледве торкалися його руки, а в очах палала тиха зацікавленість і довіра.

Владислав повернувся до неї, погляд наповнений ніжністю і тривогою водночас.

— Я хочу, щоб ти відчувала себе в безпеці зі мною, — прошепотів він.

Вона кивнула, не відводячи очей.

Поступово їхні дотики ставали більш впевненими, руки шукали знайомі контури, розгортали нові відчуття. Кожен дотик був мов обіцянка — тихий, але глибокий.

Їхні губи зустрілися з легкою стриманістю, яка поступово розтанула у палкому поцілунку, що обіцяв більше ніж просто близькість.

Вогонь відбивався в її очах, як у дзеркалі їхньої пристрасті — живий і непередбачуваний.

Владислав обережно провів рукою по її спині, ведучи її ближче. Вона відчувала, як тремтять кінчики пальців, як серце прискорює свій ритм.

Навколо була лише ніч і вони — двоє, що шукають і знаходять одне одного серед мовчазної краси гір.

Їхні тіла розкривалися поступово, вивчаючи, розповідаючи історію довіри і бажання, де кожен рух був ніжністю, а кожен подих — музикою.

Ніч плавно переходила у світання, але вони ще довго залишалися у тому світі — світі, де час зупиняється, а кохання стає мовчазним обітницями.