Розділ 10

Від шумного міста лишився тільки далекий відлунням метушливий гамір, коли вони нарешті опинилися серед високих смерек і кришталево чистого повітря. Гори обіймали їх холодом і тишею, ніби дарували можливість втекти від усіх проблем, від усіх поглядів, від усього, що тиснуло на їхні серця.

Анастеша глибоко вдихнула, наповнюючись свободою. Тут, серед безкраїх вершин, все здавалося можливим. Вона поглянула на Владислава — вогонь в його очах ніби пом’якшав, а посмішка стала справжньою.

— Ти знаєш, — сказала вона, — я боялась, що втеча — це втеча від себе. Але тепер розумію — це шанс знайти себе знову.

Владислав мовчки кивнув і простягнув їй руку.

— Підемо? — запропонував він, і вона вперше відчула, що вони йдуть не просто в гори — а до нового початку.

Вони ходили вузькими стежками, де шум річки і пташиний спів були єдиними звуками. Увечері біля вогнища він дістав гітару.

— Цю пісню я написав для тебе, — тихо сказав Владислав.

Вона затамувала подих.

«Вогонь в її очах — наче світанок над горами,
Що пробуджує душу від холодних снів,
Вона — як вітер, що змінює мої світи,
І в ній знаходжу я все, що давно шукав.

Її усмішка — мов сонце серед хмар,
Що розганяє темряву в моєму серці,
Кожен дотик — як ніжність дощових крапель,
Вона — моя буря і моє спокійне море.

Хай світ кричить, що це заборонено,
Ми піднімемось вище, де немає страху,
В її руках — моє життя, моя сила,
Вона — мій шлях, моя доля, моя віра.»

Після останніх акордів вони мовчки дивилися на вогонь. Їхні серця билися в унісон, ніби гори дарували їм власний ритм — ритм, що обіцяв надію і боротьбу.